Цього року Теофіпольська римо-католицька парафія Пресвятої Трійці відзначає поважну дату — 280 років з моменту заснування. Для історії — це лише мить, але для громади — це цілі покоління вірян, які знаходили розраду під склепіннями костелу Пресвятої Трійці. Сьогодні, гортаючи пожовклі сторінки щоденника Луції Горновської з Дунін-Борковських (1852-1921), ми маємо унікальну можливість побачити Теофіпольщину не сухою мовою архівних довідок, а живою, сповненою звуків, ароматів та людських доль.

Дорога до храму

У пам’яті Луції Теофіполь починався не з карти, а з гуркоту карети на високих ресорах. Кожної неділі четвірка гнідих коней під керуванням атлетичного кучера Романа доставляла родину з маєтку у Волиці Ляховецькій до містечка. Для маленької дівчинки ці поїздки були справжнім випробуванням: біла сукенка, тісні рукавички та виснажлива вимога сидіти рівно з молитовником «Cichy Głos» у руках.

Проте, коли карета нарешті долала стрімкі яри та виїжджала на пагорб, погляду відкривався величний костел Пресвятої Трійці — серце Теофіпольської парафії. Колишній кляштор отців-тринітаріїв, ця величезна будівля із двома високими вежами, домінувала над усією долиною. Всередині храму панував особливий мікросвіт: прохолода товстих мурів, солодкий аромат ладану та звуки органа, з якого старенький музикант видобував таку потужну мелодію, що аж дрижали шибки у вікнах.

Теофіпольська парафія: 280 років духовності

Заснована у 1746 році (за фундації княгині Теофіли Яблоновської з Синявських), парафія Пресвятої Трійці стала духовним осередком для католиків Човгана (Теофіполя). Костел був не просто культовою спорудою, а місцем соціальної комунікації. Луція згадує, як після меси перед храмом розгорталося справжнє світське життя: пани у високих циліндрах та пані у вишуканих сукнях обмінювалися новинами, судді та нотаріуси обговорювали справи, а діти з нетерпінням чекали на обіцяне морозиво у кондитерській Цукермана.

Теофіполь: між спокоєм маєтків та гамором ярмарків

Теофіполь у спогадах Луції постає містечком контрастів. З одного боку — інтелігентне та розмірене життя: візити до доктора Гартмана у його великий будинок із садом, вишукані обіди у Білінських у Карабіївці, гра у віст із ксьондзом-пробощем. Місцева інтелігенція була начитаною, стежила за французькою модою та політичними новинами з газет.

З іншого боку — Теофіполь був торговим центром. Луція згадує «фірми» Матки та Чайка, які конкурували між собою, та знаменитого кравця Сруля Фукерина, без якого не обходилося жодне оновлення гардероба. В ярмаркові дні містечко перетворювалося на розбурхане море: сотні возів, іржання коней та багатоголосий гомін створювали неповторну атмосферу прикордонного торгового міста.

Теофіпольщина Луції: утрачений рай

Луція описує природу краю з надзвичайною любов’ю. Зима — це катання на санях під звуки бубонців через засніжені поля до сусідніх маєтків.  Особливою подією були Різдвяні свята. Святвечір був днем посту та радісного очікування: “Коли на небі з’являлася перша зірка, ми сідали до столу, застеленого білою скатертиною, під якою завжди лежало трохи сіна. Ділення облаткою було зворушливою миттю… Потім ми співали колядки, а батько читав уривок із Євангелія…”. Взимку світське життя переносилось до будинку: танцювальні вечори, читання літератури, розмови з частим гостем аптекарем Квятковським про політику, французьку літературу та технічні новинки.

Весняна Теофіпольщина — це долина, залита зеленню, аромат бузку, що запаморочує голову, та розливи річки. Великдень приносив нові традиції: “Резурекція на світанку була містичним переживанням. Пам’ятаю процесію навколо костелу, биття дзвонів і радісний спів натовпу”.

Осінь приносила смуток і ностальгію. Дні ставали коротшими, а дощі часто перетворювали дороги на непрохідне болото. Луція пригадує вечори біля каміна за читанням романів Сенкевича.

Сьогодні, коли ми відзначаємо 280-річчя Теофіпольської парафії, спогади Луції слугують містком між минулим і сучасним. Вони нагадують нам, що історія — це не лише дати, а насамперед почуття: шелест шовкової сукні, звук органа в костелі Пресвятої Трійці та незгасне прагнення зберегти красу рідного краю у слові.

Вадим Яблонський, член Національної спілки краєзнавців України, науковий співробітник Центру дослідження історії Поділля інституту історії України НАНУ при КПНУ ім. І.Огієнка