У затишній квартирі Анісії Федорівни у селищі цукрового заводу говоримо, звісно, про війну. Про чорну біду, що впала на Україну, на простих людей. І не видно їй кінця і краю. І бійцям все треба – від і до. І небайдужі, справжні люди, кого та війна болить, відгукуються на збори, хто як може, хто скільки може. І в кого три тисячі сто гривень пенсії, як от в неї. Та з початку повномасштабного вторгнення за свої кошти купує нитки та плете для наших захисників теплі шкарпетки.
- Бо дуже тих хлопців шкодую, - каже крізь сльози, - вони ж чиїсь діти, в когось же за них плаче душа. Як вони там, бідненькі, в тих окопах та бліндажах замерзають? Хай хоч трошки буде їм тепліше. Я почала перша, тоді нас стало десятеро: доєдналися Людмила Василюк, Людмила Перчеклій, Юлія Городова, Зоя Піддубняк, Надія Король, Надія Сукманська, Леся Дзюбрин, Рая Козицька, Ольга Навроцька. За свої гроші ми купували нитки, торочили старий вовняний одяг. З початку війни я сплела вже 350 пар шкарпеток, якщо хтось думає, що це дуже легко, хай попробує. Дуже болять, печуть вогнем руки, болить шия, треба клято сидіти, не рухатися. Ще ж вже давно болять ноги, пересуваюся з ходунками. Та що я про себе, тим дітям на війні в тисячу разів гірше.
Народилася Анісія в Шибені, в багатодітній родині Катерини та Федора Поберезьких. Прожила нелегке життя. Як і всі тоді, жили бідно, виживали. Після школи вступила у Хмельницьке кооперативне училище, вчитися їй було легко, була наполегливою, спритною. Як закінчила, поїхала до старшої сестри Ганни в росію, в П’ятигорськ. Там вийшла заміж, стала Плескачовою, народила старшого сина Володю. Та не прижилася, бо чужина-чужиною, повернулася до рідних країв. У селищі цукрового заводу почала налагоджувати своє життя з самого початку. Працювала в торгівлі, ростила Володю та донечку Лілю. А вони швиденько підросли, запити зросли, треба було їх підтримувати.
- Бачу, ради не дам, - продовжує, - треба їхати в Італію. Була там 15 років. Якщо хтось думає, що там з медом, що поїхав і зразу повну торбу грошей привіз, то це далеко не так. Треба було день і ніч трудитися, терпіти, принижуватися. Але чи могла б я без цього щось дітям дати, собі цю квартиру купити, ремонт зробити, меблі купити? І чого так: якщо там проста людина робить, то вона щось заробить, а в нас нічого не заробить! Що в нас за така держава! Бо там ніхто не краде, не посміє.
Та знову наша розмова повертається до війни. Бо вже півтора року, як вона торкнулася її з усією гостротою. 5 вересня 2024 року Володя був мобілізований. Після навчального центру він, старший сержант, ремонтує військову техніку, перебуває його підрозділ у Запорізькій області. На столі, біля якого сидить за плетивом, стоїть його фото, промовляє до нього молитви, дні та ночі чекає на дзвінки та есемески.
- І як плету шкарпетки, - знову бринять сльози з її очей, - то молюся, і за свого сина, і за всіх хлопців, бо всі ж вони наші. Тож вони в мене дуже намолені, це теж оберіг. І як мені вже не тяжко, продовжую їх плести. Бо інакше не можу. Нитки купую за свою пенсію, і діти трохи допомагають. Та й нас вже залишилося лише троє – я, Юлія Городова та Людмила Перчеклій. А шкарпетки ми передаємо волонтерці Наталії Гонюк з Новоставець, як почали з самого початку, так і до цього часу. Бо їй довіряємо, знаємо, що нічого не пропаде, що хлопці отримають, скористаються.
Отож, з кожною парою власноруч сплетених шкарпеток Анісія Федорівна дарує бійцям краплинку свого материнського серця, усією душею прагне, щоб їм на краплинку стало тепліше, щоб вони вистояли, щоб повернулися додому живими та здоровими. Щоб нарешті настав довгожданий мир та перемога. А якби ще в селищі хтось організував збір овочів, закруток, неодмінно б долучилася, бо таке ж в кожного є.
Галина Тебенько
