Переповнені гамірні дзвінкими, безтурботними дитячими голосами шкільні коридори старого, але досить міцного, просторого  панського будинку.

Тут - школа.10 класів. Усі переповнені. До 30 учнів у кожному. А якщо більше - то уже два паралельних. На уроках  - тиша. Тільки впевнений голос вчителя з новою, цікавою темою.

 Борис ходив з її старшим братом. Навіть сиділи за однією дерев'яною важкою партою. Хоча він був з сусіднього села, але хлопці дружили. Галя вибігала після уроку на коридор і зупинялась, обіпершись на другу половину масивних, високих дубових дверей (оце робота, оце якість стільки літ  )і чекала. Борис інколи виходив, деколи - ні.

Тоді дівчинка крадькома зазирала в його клас, де вони сиділи з братом за останньою партою в середньому ряду.

Його неможливо було не помітити. Ні сидячого, ні ходячого. Хлопець був стрункий, високий. Для неї - великан. Вищий на цілу голову за всіх у школі.

Миле обличчя, прямий ніс і величезні круглі окуляри. І як Галі хотілось заглянути за ті окуляри,і дізнатись, якого кольору в нього очі. Ті очі – окуляри,  були десь там високо над її головою і як вона жаліла, що ще така мала.

Борис так інколи затримував таємний, загадковий, прикритий тими окулярами погляд на енергійному дівчаті з двома товстими, довгими косами, заплетеними колосочком і великими голубими бантами, що так доповнювала голубінь її відкритих очей, на уже помітних перших ознаках підросткової зрілості. А між ними було всього 5 старших класів.

Випускник вже закінчував школу, а Галя тільки переступила оманливий поріг юності.

   Хлопець поїхав вчитися

Зустрічі були випадкові і зовсім не часті. Інколи,  уже студентом, Борис приходив до брата, коли той також з'являвся з далеких доріг додому. Пізніше – деколи,  десь на вокзалі.

Борис одружився. У неї - сини.

Але коли при зустрічах у нього під тими ж таки великими, круглими окулярами щасливо-радісно спалахували іскрами сірі очі і вони щасливо-стримано поспішали назустріч одне одному. Як він її пригортав! Простір забуття поглинав їх на кілька хвилин. То була миттєва, щаслива вічність.

Кільки слів і розбіглись. І ще ,як тоді -  тоді в шкільному коридорі - ніяковіли.

   Дорослі діти,внуки

Але як оті незабутні,  невмирущі, неповторні, казково-оригінальні хвилини гріли серце, обпікали розум,  освітлювали душу, зболену життєвими негараздами,  вперто (хвилини) чіплялись за промінчики спогадів тих далеких шкільних років і голубих бантів. Вони не меркли, ні промінчики, ні спогади, ні банти.

Воно було справжнє: перше, юнацьке, щире, тепле, світле, неповторне, щасливе, щемливе, мрійливе, що незгасно тліло, супроводжувало їх по життю .

    Його не стало .

Густий туман поглинув усе. Нутро перемішалось, запеклось.

Але й у цьому мороці воно не зів'яло,не померкло, перше, незабутнє, не розкрите кохання.

Галина Журба