Почуття пронесли через роки

3 лютого Станіслава Цезарівна та Володимир Петрович Довгошия з Новоставець святкували своє золоте весілля. Життя ж у парі прожили гідно, як і все їх покоління, тяжко працювали, дбали про свою родину, виростили дітей, дочекалися онуків та правнуків.
Їх дитинство та юність припали на нелегкі повоєнні роки, то ж добре пам’ятають і голод, і холод, і злидні. Бо які ж тоді були статки? Та завжди жили з вірою на краще, не розгубили у серцях добра, людяності, милосердя та співчуття.
Станіслава ж народилася у 1947 році в Казахстані. Сюди, в Кокчетавську область, з рідних Новоставець перед війною вислали її батьків Цезаря та Мар’яну Рудківських та старшу сестричку Яніну. А за що? За те, що були етнічними поляками, такі страшні часи тоді були. То ж сьорбнули лиха сповна. Звідти батька забрали на війну. Як було матері пережити ті роки? Слава Богу, не забили, вернувся, невдовзі і Стася побачила світ. Та чужина є чужина, хотіли Рудківські повернутися додому, бо ж нема нічого милішого за рідний край.

- Мені було з півтора року, - згадувала Станіслава Цезарівна, - як наша сім’я стала обживатися в Новоставцях. Тато з мамою робили в колгоспі, Яніна і в школу ходила, і мене няньчила. Час збігав, вже й я стала школяркою. А як закінчила школу, пішла на ферму дояркою, було мені тоді 18 років. Тоді все треба було робити вручну, цілий рік в резинових чоботях, на плечах носити жом, силос, солому, сіно, гній виносити, три рази на день подоїти вісімнадцять корів, відрами перенести молоко. Та була молодою,спритною, треба було якось жити, бо ж зосталися ми з мамою вдвох, батько помер, сестра вийшла заміж на друге село.
Не оминула роботящу, веселої вдачі дівчину доля – побралися з Володимиром Довгошиєю з Кривовільки, робив хлопець у колгоспі трактористом, згодом у «Сільгосптехніці». Народилася у молодят донечка Олена, згодом і синочок Ігор.
- Легко нам не було ніколи, - продовжувала, - треба було всюди встигати, і на роботі, і вдома. Я ж проробила дояркою 35 років! Це скільки кілометрів треба було виходити, а вставати щодня до світанку! Та умови роботи покращувалися, з’явилися доїльні апарати, стали викачувати гній, механізували роздачу кормів. Не раз мене нагороджували грамотами, медалями, хоч часом треба було і з начальством посваритися, бо дуже не терпіла несправедливості, а за керівництва Василя Корні-йовича Шуляка отримала я орден Трудового Червоного Прапора. Не всі такі ордени мали. Робила я на фермі до 2000 року, вже молокопровід був, та боліли руки, ноги, хотілося вже трохи відпочити, більше приділити уваги дітям та внучкам.
Олена закінчила Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, вийшла заміж, живе і працює в Кам’янець-Подільському. Мама з татом як можуть, підтримують її. Ігор залишився в Новоставцях, допомогли йому батьки збудувати хату, то ж з дружиною Оксаною піклуються про них, бо ж в одному селі. Та Станіслава Цезарівна з Володимиром Петровичем ще дають собі раду, тримають корову, свиней, птицю.
А цього ювілейного дня, у неділю, 3 лютого, чекав на них зворушливий сюрприз: бо ж крім святкового банкету, діти та внуки організували для них урочисту церемонію вручення повторного, ювілейного свідоцтва про шлюб. Започаткувала такі заходи начальник районного відділу ДРАЦС Ольга Архипович.
- Це було дуже гарно, - поділилися враженнями ювіляри, - Була і радість, і сльози, бо в житті, як на довгій ниві, всяке було. Та ми завжди знали, що треба триматися разом, разом долати труднощі, разом перемагати, прагнути до кращого, і, головне, дорожити одне одним. То ж зичимо нашим дітям та внукам, правнукам, щоб і їхнє подружнє життя було міцним та надійним, ще кращим за наше. Бо ж найбільше щастя на світі – у родині, де панує любов та злагода, і ці почуття треба пронести через роки.
А.Джус