У Колках Валентина Андріївна – найстарша, має повних 88 років. Народилася у 1936 році, тож смутно пам’ятає війну, окупацію. А як у 44-ому, весною, забрали батька на фронт, та й скоро в травні його забили, то вже пам'ятає добре. Ще ж і братик народився, тож була за няньку та й в усьому помічницею мамі.
Тяжко було, що там казати, - має світлий розум, ясну пам’ять, все про всіх у селі знає, - як то без господаря, бідували ми, та й всі тоді бідували, чоловіків на війні побили. Але якось ми вижили, не було у що взутися, вдягнутися, босоніж ходили з ранньої весни до пізньої осені. В сорок четвертому відновили в нашому селі школу, пішла в перший клас, були й переростки, але були всі дружними, доброзичливими.
Вчилася я добре, тож після четвертого класу пішла у Волиця-Польову, в середню школу. Всі ходили пішки, добре, що недалеко. Ще я дуже любила читати, перечитала багато книжок з нашої сільської бібліотеки. А коли ж читала – вночі з каганцем під ковдрою, не раз мама сварилася. Як закінчила школу, пішла на роботу в колгосп, в ланку, бо як було кудись їхати, на кого маму з малим братом покинути.
Вийшла заміж за Анатолія Козела, був хлопець сиротою, ще біднішим, ніж вона. Та був майстровитим, все вмів робити, і мурував, і верха на хату вмів викинути, робив вікна та двері. Стали хату будувати, розживатися. Одне за одним народилося четверо дітей – Наташа, Андрій, Коля та Альонка. І дітей гляділа, і на роботу ходила, літом в ланці робила, зимою – на телятнику.
Тоді таке було, - продовжує, - і якось всі поросли, підникли, змалку знали, що треба трудитися. Як було Наташі 15, а Андрієві 14, літом пішли на ферму, цілий місяць групу корів доглядали. І заробили собі гроші на школу, купили вдягання, взуття, підручники. Хто б тепер так зробив! Та, слава Богу, всі мої діти дуже хороші. Наташа була в Хмельницькому, на швейній фабриці робила, вийшла заміж за сільського хлопця, вернулася в Колки. Андрій в нас механізатор, також тут, в селі, робить у відділку ТОВ «Україна-2001». Коля вивчився на ветфельдшера, так і робить за спеціальністю, також у відділку. Таки хочу сказати – хлопці в мене дуже хороші, ніколи не чула від них поганого слова. Альонка ж вийшла заміж та живе коло Хмельницького. Тож у мене восьмеро внуків та шість правнуків. І за всіх я переживаю, а вони за мене. Нема такого дня, щоб в мене когось не було, як не Наташа, то Андрій, чи Коля, чи мої невістки. І Альонка навідується. Нема мені чого жалітися.
Ходить Валентина Андріївна з двома паличками, вже давно ноги болять. Довелося ж і находитися, і наробитися, і намерзнутися. Ще як сидить, то може щось робити, а як ходити, то вже її важко. Онде було так тепло, сухо, всі сусіди кругом загортали, і собі бралася. Тут раз – і всі троє прибули – Наташа, Андрій та Коля. Скоренько все поробили, треба буде, ще прийдуть. Яке то щастя в старості, як коло матері діти недалеко.
Не тільки ще добру пам’ять має, ще й без окулярів стрічку новин на телевізорі читає. Привезла Альонка гарного, великого, сучасного телевізора. Тож дивиться, знає, що в країні та світі відбувається. Крається її серце від війни цієї жахливої, хто б міг подумати, уявити в страшному сні! Двоє ж онуків її на фронті. Просить-молить Бога, Матір Божу заступницю, щоб вберегли, покровом огорнули. І всіх тих хлопців, вони ж чиїсь діти.
Маю дочекатися Валєрика, Тарасика, - мовить, - хлопчиків моїх дорогих. Ото для мене головне. Ото буде тоді радість. Ще ж їм жити та жити, продовжувати наш рід. Вірю, що так і буде.
Галина Тебенько
