Доїхати до обійстя Олійників на третій Мар’янівці цієї післядощової днини мені не вдалося: редакційна «ластівка» не ризикнула з’їхати по глиняній кваші у долинку. Може, і з’їхала б, але точно б не виїхала. А ще ж свіжий дощик накрапав. Недаремне ж тутешні жителі нарікають на сільські дороги, лише ж кілька тих вулиць, а невисипані, то ж в негоду – болото за ногами та колесами рветься. А живе тут в 14 хатах 36 людей, є чимало зарослих пусток. Хоч місцина тут мальовнича, тиша, спокій, пташки співають. Справжній тобі рай. Якби ж ото ще з водою вирішилося.
За сина вдячна долі
Пасла Фросина Семенівна гусят, сиділа на колоді, споглядала добротний паркан, ворота, із-за яких виглядала її нова хата. От так воно обернулося, її життя. Не сама вже собі раду дає, має ж за плечима 87 літ. Таки віддячив Господь за всі її страждання, скільки ж то довелося на віку їх пережити. Вже десять років, як коло неї її Толя, кровинка найрідніша, найдорожча, син її єдиний. Вже спокійна її душа. Бо для кого жила? Для кого старалася, жили надривала?
- Сама я з Ільковець, - неквапом точилася наша розмова, - було нас п’ятеро, тата свого не пам’ятаю, помер у тридцять третьому. Дуже ми бідували. Вийшла моя старша сестра заміж в Лисогірку, мала діти, та не було там її добра. То я зразу дітей бавила, і за неї на роботу в колгосп ходила. І додому верталася, і знову в Лисогірці була. Після війни хлопів було на пальцях полічити, одні жінки та дівчата. То я з ще з кількома дівчатами в Ляхівці поставку возили. Треба було мішки із зерном по трапу нести. Несеш, ноги самі в той трап вгрузають, а тобі кричать – вище неси! А ще було мені, як я снопи жита в молотарку подавала. Як згадаю, Боже мій милий! Стояла я на столі, подавала в барабан снопи, які другі дівчата розв’язували і мені подавали. Я не побачила, як в одному снопові подали мені суховила, ненароком, звісно. Як стала та машина ті суховила молотити… Поломила я ту молотарку. Гвалт, біда! Ну, будуть мене судити, викликають в контору. Стою я в коридорі, трясуся, чекаю. А зійшлося все правління, чую, як на мене різньо кажуть. Правда, знайшовся один толковий чоловік, розсудив, що я не винна, ненавмисне так зробилося.
А далі поїхала Фрося ще з однією сестрою в Казахстан, Кустанайську область. Були тоді такі часи, їхали люди, шукали, де краще. А в них там дядько жив, вже легше було прилаштуватися. Пішла на залізницю, колії підсипати, ремонтувати. Тяжка була робота, та треба було робити. Тут народився в неї Толя. Бо ж познайомилася з чоловіком, був військовим, видався їй достойним, серйозним. Стали жити разом. Та виявилося, що одружений, діти мав. Треба було пережити, не хотіла сім’ю розбивати.
- Нелегко мені було, - продовжувала, - коло серця ж то боліло, сама, з маленькою дитиною на руках. Поїхала я в Кіровоградську область, туди сестра переїхала з Казахстану. Побула там трохи, аж тут сестра моя з Лисогірки пише, приїжджай, хату тобі напитала, будеш між своїми людьми. Так опинилася я в Мар’янівці. Робила зразу на фермі дояркою, далі на нормі. Корову тримала, справлятися кругом було треба. Не було зразу льоха, щоосені яму на бараболі копала, ото намучилася. А я така: задумала – мушу зробити. Знайшла роги й ноги, в «Сільгосптехніці» виписала екскаватора, плити. Льох вийшов, на ньому й кухню літню поставила. Були тут такі, думали, що під плотом лежати буду, зіп’юсь. Не дочекалися. А як мій Толя ріс? Чи за роботою бачила його? Хороший був хлопчик, не вредний, але як-то дитина, я на роботі, а він і попустувати міг. Але як я що вже приказала, завжди мене слухав. Був маленький, крепкенький, кусок хліба та сала в руки та й гайда з горбка на санках з’їжджати. А був в нас тут такий сусід, старший чоловік, от він перший і сказав: «От чисто Жаботинський!» Так до нього і пристало. І до цього часу на нього так кажуть.
Після колгоспу робила Фрося в Теофіполі і в ПМК, і в дорожньому . І тут наробитися треба було, тяжка була робота, не жіноча, особливо в дорожньому відділі. Цілими днями на дорогах, на спеці, під дощем, дороги рівняли, асфальт стелили. Звідси й на пенсію вийшла.
- А Толя мій після восьми класів поїхав в Кам’янець-Подільський в будівельний технікум вступати, - казала з гордістю, - не вступив. Підказали йому поїхати вчитися в Жданов в училище на зварювальника. Рік там вчився, а тоді в той технікум вступив. За направленням поїхав в Підмосков’я, робив на будівництві, майстром, прорабом, вважали його там. Ще ж закінчив Тульський будівельний університет. Женився, народилася в нього дівчинка, Віта, моя онучка. Прожив там 25 років. Не забував мене, приїздив, я змирилася, що там його життя. Мені що вже, аби йому було добре.
Та сталося так, що десять років тому повернувся Анатолій додому. Не по душі було йому життя в мегаполісі, міський гамір, суєта. Тужив за рідним краєм, за сільською тишею, найбільше ж переживав за матір. Як вона там сама вже в таких літах? Як приїхав, розібрав стару хату, на її місці поставив нову, простору, добротну. Ще ж збудував гараж, новий хлів, загорожу. Трапилася йому роботяща жіночка Люся зі Святця, чоловік у неї помер. Живуть тепер разом, хазяйнують, тримають чотири корови, свині, вівці, птицю.
- Що я, - усміхався, - головне – це моя мама. Всім її завдячую, бо ж привчила мене до праці, навчила бути цілеспрямованим, ніколи не здаватися, мужньо переносити життєві незгоди, завжди робити людям добро. Прошу Бога, щоб послав її здоров’я, щоб ще довго жила, бо що я без неї? А чого ще хочу у житті? Найбільше – миру, щоб не було війни, щоб простим людям в Україні краще жилося. А ще обов’язково сауну збудую, щоб друзі до мене приїздили. І, сподіваюсь, що таки буде в нашій Мар’янівці вода.
Гостювала нещодавно в батька та бабусі Віта з діточками. Дуже її тут сподобалося. Тішилася Фросина Семенівна, що горнеться до них, не забуває батька. А за свого сина дякує долі. Бо ж він у неї – найкращий, справ-жній люблячий, турботливий син, справжній надійний чоловік.
Галина Тебенько
