Ці високі слова саме про нього – про справжнього подвижника медичної галузі нашого краю. Хто його не знає? Адже найблагороднішій та найскладнішій професії присвятив 60 років свого життя, 54 з яких – практичній роботі. Його золоті руки, видатна майстерність хірурга, холоднокровність в операційній та гаряче серце врятували тисячі людських життів. Для кількох поколінь медиків він став взірцем високого професіоналізму, мудрості та лікарської честі.
А 5 вересня Ростиславу Григоровичу вже виповнилося 90 років. І коли вони пролетіли? Має світлу пам’ять та ясний розум, все пам’ятає, далеке минуле світить в душі незгасним вогником…
Народився в селі Ільківці в простій селянській багатодітній родині Марії та Григорія Лисюків, був п’ятим з дев’ятьох дітей. Бідували, як і всі у той час, зазнали голоду та злиднів, виживали. Та успадкував від батьків гострий розум, працелюбність, наполегливість та людяність. Закінчив Ільковецьку початкову школу, Воронівецьку семирічку та Шибенську середню школу. Вчився легко, схоплював все на льоту, не один школяр у нього списував. Шибенську школу закінчив із золотою медаллю.
А далі були шість років навчання у Чернівецькому медичному інституті. Наполегливо вивчав загальну медицину, бо лікар має знати все, а вибрав фах хірурга. У 1963-ому році став працювати хірургом у Теофіпольській лікарні. Тут зустрів свою долю – медсестру Люсю Романович. Було нелегко, не було житла, народилася старша донечка Оля. Та як міг, допомагав батькам, братам та сестрам.
Пригадує найменша сестра Ольга, як на її випуск у Шибенській середній школі у 1965-ому році подарував їй годинника. Як вона тішилася, пишалася!
З 1966-ого року, як відновився Теофіпольський район, став працювати завідуючим хірургічним відділенням та начмедом Теофіпольської центральної районної лікарні. І так впродовж 30 років, по 1996-ий рік. Професія хірурга — це не просто робота, це велике покликання і щоденний подвиг. Був з тих лікарів, які дарували людям другий шанс на життя, повертали надію та віру. Його руки творили справжні дива, а добре слово лікувало не гірше за скальпель. Його знання, досвід, вміння приймати вірні рішення в найскладніших ситуаціях викликали захоплення у колег, довіру у пацієнтів. Завжди був спокійним, витриманим, розмовляв тихо, ніхто ніколи не чув його підвищеного голосу. Роботі віддавався безмежно, вболівав за хворих, такого ж ставлення вимагав у підлеглих.
Ось як про ювіляра відгукується його колега Микола Пилипович Люлько:
- Знаю Ростислава Григоровича з 1979-ого року, відколи я почав працювати у Теофіпольській центральній районній лікарні. Це була неймовірна людина, він знав все, знав загальну медицину, знав терапію, без цього не можна бути хірургом. Він багато читав медичної фахової літератури, коли ми з ним їздили у Хмельницький на зібрання в облздороввідділ, не було такого, щоб він не зайшов у бібліотеку. А як він ставився до хворих! Переживав за кожного, в нього не було ні вихідних, ні свят, він буквально пропадав у лікарні. Молодих лікарів навчав всього, що знав сам, дозволяв їм оперувати, був поруч, контролював ситуацію.
У багаторічній самовідданій праці промайнули роки, після виходу на пенсію Ростислав Григорович ще понад десять років працював лікарем-онкологом. Завдяки своєму великому досвіду вчасно виявляв онкологію, направляв пацієнтів на лікування у спеціалізований обласний заклад.
Гордиться, що у родині Лисюків вже три покоління медиків. Його професійну стежину продовжили його доньки Ольга та Ірина. Ольга Ростиславівна Ковтуняк – кардіолог, працює заступником директора КНП «Теофіпольська багатопрофільна лікарня», її чоловік Василь Володимирович Ковтуняк – анестезіолог. Ірина Ростиславівна Лисюк – лікар-гінеколог цієї ж лікарні. Третє покоління – це його внуки Андрій, Наталія та Дарина. Андрій та Наталія здобули вищу медичну освіту, працюють за фахом. Андрій – хірург, працює у Красилівській лікарні, Наталія – стоматолог, живе та працює у Філадельфії, у США.
Найменша внучка Дарина, донечка Ірини Ростиславівни, навчається в університеті міста Кошіце у Словаччині на лікарському факультеті, мріє стати або терапевтом, або кардіологом.
- Я пишаюся нашою родиною, - казала Дарина, - пишаюся моїм чудовим дідусем. І намагаюся, як кажуть, «тримати марку». Ми з ним великі друзі, він підтримував моє захоплення пластовим рухом, цікавиться країною, де я навчаюся. Саме участь пластовому осередку сприяло у мене формуванню таких якостей, як гідність, самостійність, відповідальність, милосердя. Вважаю, що такі якості мають бути у лікаря. Хоч до медичної практики мені ще далеко, ще два роки навчання та п’ять років інтернатури, думаю, що дідуся не підведу, що він мною буде гордитися.
У день свого ювілею Ростислав Григорович пережив багато щасливих миттєвостей, його вітали рідні, друзі, колишні пацієнти, які про нього не забувають. Приємно йому було отримати вітання від директора КНП «Теофіпольська багатопрофільна лікарня» Сергія Шкраби, очільниці профспілкової організації закладу Оксани Янів, лікаря-нарколога Петра Янів.
Подякували йому за чуйність, мужність та безмежне милосердя. Побажали, аби добро, яке він десятиліттями дарував людям, повернулося йому сторицею.
Якби не ця страшна війна… Якби не гинули найкращі, молоді хлопці та дівчата, в яких ще все життя було попереду. Ростислав Григорович слідкує за новинами, захоплюється мужністю захисників України, щиро вірить, що буде мир та перемога, що буде в нашій країні порядок та справедливість.
Днями на візку донька Ірина підвезла його на Алею Слави. Був тут не вперше, знає всіх загиблих, адже виписує та читає газету «Життя Теофіпольщини». Дуже засмутився, хлопців все більшає…
Галина Тебенько
