П’ятий рік триває ця жахлива, кривава війна. П’ятий рік люди різних професій і різних життєвих історій залишають мирне життя та стають у стрій. Там, на війні, не питають, ким ти був вчора. Там важливо, що ти робиш сьогодні і чи можеш підставити своє плече. Чи можеш взяти на себе відповідальність, яку неможливо перекласти на когось іншого. Саме такі віддають свої життя за наші мирні світанки.
Ось знову Теофіпольська громада у жалобі. У вівторок, 21 липня, Теофіпольщина провела в останню путь воїна, жителя Теофіполя, солдата Збройних Сил України Олександра Віталійовича Наумчика. Десять місяців його доля була невідомою. І лише зараз він повернувся на щиті додому, де на нього так чекали дружина Світлана та донечка Віка.
Народився Олександр 4 липня 1977-ого року у селі Тобули Камінь-Каширського району Волинської області. Виростили його мама та бабуся. Виріс хлопець роботящим та кмітливим, закінчив Камінь-Каширське професійно-технічне училище, здобув спеціальність «майстер різьби по дереву». Їздив по заробітках, виконував будівельні роботи.
У 2016-ому році, коли в складі бригади будівельників перекривав дах на Теофіпольській ЗОШ І-ІІІ ступенів № !, зустрів свою долю – медсестру школи Світлану Олександрівну Гуменюк. Були щасливими, бо у цьому великому світі знайшли одне одного, народилася донечка Віка. Поробив Олександр трохи завгоспом у школі, а далі став займатися улюбленою справою – працювати з деревом разом з досвідченим майстром Іваном Яковичем Кривонюком.
31 жовтня 2024 року був мобілізований, служив 5-ій окремій важкій танковій бригаді. Та 9 вересня 2025-ого року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Торецьке Покровського району Донецької області зник безвісти. Важко дружині та друзям було в це повірити, адже був досвідченим, спритним, кмітливим, мужнім. Довгі місяці сподівалися на диво, що живий, може, в полоні. Але найболючіші побоювання підтвердилися – Олександр загинув, до останнього подиху захищаючи Україну.
- У мене багато друзів, - каже Іван Кривонюк, - але такого друга, як Саша, в мене більше не буде, це незмірна втрата. Це була настільки надійна людина, ми були соратниками по спільній роботі, по духу. Він мав золоті руки, в нього все легко виходило – перекривати дахи, робити двері, вікна, ліжка. Був прекрасним сім’янином, вірним чоловіком, люблячим батьком. Як з цим змиритися, яка страшна несправедливість!
Якнайкраще згадують про Олександра сусіди з будинку 66 по вулиці Небесної Сотні. Кажуть, що був безкорисливим, завжди приходив на допомогу, був привітним, доброзичливим. Всі разом встановлювали дитячий майданчик…І от проклята війна забрала життя такої хорошої людини. А йому ж було лише 49 років! Не стало в дружини Світлани доброго чоловіка, в дев’ятирічної Віки – найкращого на світі тата!
Чин похорону за загиблим воїном відслужили у храмі Покрови Пресвятої БогородиціПравославної Церкви України. Поховали Героя Олександра Наумчика з військовими почестями на Алеї Героїв на селищному кладовищі.
Вічна йому пам’ять та слава!
А.Джус
