22 квітня  жительці села Кривовілька Новоставецького старостату Софії Онуфріївні Бондар виповнилося 90 років. У цей особливий день ювілярку привітали секретар селищної ради Роман Непотас, староста Григорій Ткачук, а також представники відокремленого підрозділу організації ветеранів України Теофіпольської територіальної громади — Володимир Кобера та Світлана Кислюк. Вони подякували Софії Онуфріївні за її життєвий шлях, працю та за внесок у громаду. Було багато побажань: здоров’я, миру, спокою, поваги і любові від рідних та близьких, довгих років життя.

З нагоди ювілею іменинниці вручили грамоту Теофіпольської селищної ради, квіти та подарунки.

90 років…  це досить великий проміжок часу, а як почнеш згадувати, то зовсім і небагато.

У родині Бондара Онуфрія Кононовича та Агафії Трохимівни, які проживали у селі Коров’є, було шестеро дітей. Найстарша – Марія народилася у 1925 році, згодом Степан, Олександр, Софія, Андрій та у 1940 році наймолодша – Галина. Важкі були роки… бідували…

 Софія з Галиною згадують ті роки з сумом. Адже, на цей час, залишилось їх двоє. Мама з батьком ходили «в западну» заробити щось і підтримати сім’ю, щоб не померти з голоду. Доглядала дітей старшенька – Марія. Збирали мерзлу картоплю на полях, чи може хто викинув, висушували і з отриманої муки могли щось приготувати, хоча діти їли ту муку сирою… Рвали корінці лепехи, висушували і вибивали крохмаль. З гречаної полови і того крохмалю пекли коржі. Якось знайти квасолю з кузяками, яку хтось висипав і їли її сирою, недобра була на смак, кажуть, але дуже хотілося їсти. Легше було знайти щось їстівне весною, коли уже з’являлася зелень, їли тоді листя вишні, буркун… Мало поживи було з того харчу, тому хотілося спати… Соня якось, коли пасла гусей, прилягла та й заснула. Шукали тоді і гусей, і дитину…

Сім’я була дружною, працьовитою. Діти допомагали батькам, виконуючи посильну роботу, доглядали старші за молодшими. Але згодом розпочалася війна і батька забрали до війська.

Ювілярка згадує, якось зимою сиділа на припіку, а до хати зайшов дядько в довгій шинелі, запилений, зарослий, рука замотана. Став питати, де мама чи Андрій. Мала й відповіла, що «Андрій ковзається на дворі, а мама пішла хуста прати». Дядько розповів, що він їх тато. Аж до хати прибігли сусідки і почали запитувати, чи не бачив де на війні їхніх чоловіків Каролька чи Атанаса. Та й Андрій прибіг, побачивши, що прийшов якийсь «сондат». Батько був поранений у руку, пробув вдома лише один день і пішов дальше воювати.

Ще згадує, як одного разу дав хтось  мамі баночку сметани. От вона, прийшовши з роботи, думала щось з тою сметаною приготувати для дітей поїсти, а банка пуста… Запитала у старшої, Марійки, де та сметана, чи не з’їла часом. Дитина ж сказала, що не їла і показала їй на образи, де у всіх ікон губи були намащені сметаною. Хочеш смійся, хочеш плач, але ж постійно хотілося їсти.

Згодом, коли уже відгриміла війна, діти гралися на вигоні, прибігла сусідська дівчинка і сказала, що «мабуть ваш тато вернувся, бо прийшов якийсь чоловік небритий, з вусами і перемотаною рукою». Всі кинулися додому. Були сльози радості, впізнавання і жалю.

Мама з батьком ходили на роботу в колгосп. Поранена права рука боліла у батька, але все помалу робив коло коней, чи коло овець. Мама ж то з серпом, то з сапою… Наготують їсти на цілий день та й ідуть до праці. А діти з’їдять усе, що там наготовлено.

Андрій зраночку ходив пасти корову до Миколи Пасєки. Пас цілий день, а ввечері хазяїн давав то кусочок сала, то буханку хліба… так і виживали.

Після школи ( у селі Коров’є була трикласна початкова школа, а далі продовжували навчання в Теофіполі) пішла Софія на роботу, тоді аеродром будували. Тяжко було, але треба було десь робити.

Прийшов якось Микола Пасєка і покликав на роботу на хлібозавод

 (він тоді був там, де зараз Ахтамар). Ходити прийшлося дуже рано через берег. Одного разу, коли був сильний туман, батько провів до берега, а далі йшла уже сама. Берег був поритий ровами, та й у тумані впала в один рів. Перемастилася, якось вилізла, ішла дальше і знову впала в рів. Слизько, темно, не змогла вилізти, ішла тим ровом, змерзла. Дійшла до шосейки і почула, що хтось їде кіньми, стала гукати, просити щоб витягли з того рова. Їхав чоловік на підводі, запалив солом’яного факела, побачив її і допоміг вилізти. Розпитав звідки, чия. З’ясувалося, що знав її батька, то ж привіз дівчину додому. Як стала мати допомагати митися, а вона вся у п’явках, поначіплялися у тому рові…

Час ішов. Познайомилася Софія з Середою Василем Філімоновичем з Кривовільки, сподобалися один одному, побралися. Перебралася жити дівчина у Кривовільку. Народився син, теж Василем назвали. 28 років жила Софія у невістках.

На хлібозаводі працювала 27 років. Вона дуже гарно вміла працювати з тістом. Коли виходила заміж моя молодша сестра, і ми пекли коровай у тітки Ганни Кислюк в Кривовільці, тьотя Софія так його виробила, прикрасила, що здавалося, що квітки з тіста самі виросли, не було знаку, як та ружа могла вирости на верхівці. Називаю ювілярку тіткою, бо її свекор Філімон і бабуся мого чоловіка Якилина були рідними братом і сестрою.

Минули роки і ось уже нашій ювілярці 90. Вона живе у колі синової сім’ї, у теплі і затишку. Василь і Алла підприємці, дбають щоб у родині все було гаразд. Онучка Вікторія філолог, одружена, постійно навчається, розвивається. Живе у Львові. Закінчила Український Католицький університет. Вікторія Середа (Ткачук) – маркетинг – директорка книгарні Сенс, співзасновниця соціального проєкту «Я тебе … війна». Продуктом діяльності стала книга про силу кохання, яке допомагає здолати темряву. 

Нашій ювілярці є ким пишатися, з ким порадіти, поспілкуватися. Не забувають про неї родичі, сусіди. Частими гостями у хаті є племінниці, сестра Галина. Тож довгих літ Вам, Софіє Онуфріївно, доброго здоров’я, ласки від Бога, добра від людей на кожну мить, на кожен рік і день.

Світлана Кислюк, в.о. голови ветеранської організації Новоставецького старостату