Із цією поважною та по-справжньому знаковою датою ювіляра привітали заступник селищного голови Валентина Бабак, староста Григорій Ткачук, голова Відокремленого підрозділу ветеранів України Теофіпольської територіальної громади — Володимир Кобера та в.о. голови ветеранської організації старостату Світлана Кислюк.
Гості побажали Григорію Танасовичу міцного здоров’я, душевного спокою, родинного тепла, турботи рідних і ще багато світлих днів у колі близьких людей та вручили грамоту, квіти та подарунки як знак вдячності та шани за його життєвий шлях і внесок у розвиток рідного краю.
Погодьтеся, що 95 років це досить значний життєвий шлях. На цьому шляху було всякого: і солодкого, і гіркого…
У родині Тетяни Максимівни та Танаса Антоновича Таранських 14 березня 1930 року народився син Григорій. Ріс як і кожен сільський хлопчина. То були важкі, неспокійні і голодні роки… У 30-х роках сталася пожежа і документи згоріли. Прийшлося відновлювати, тоді і записали Гришу народженим у 1931 році. Пізніше у родині народилося ще три сини. У 1938 – Василь, у 1940 – Віктор і у 1942 – Степан. Гриша ходив у Новоставецьку школу, закінчив 4 класи. Треба було допомагати доглядати молодших братів, тому вчитися не було можливості. У1944 році батько був мобілізований на війну, у тому ж році він і загинув. Як старшому (14 років) з чоловічої частини сім’ї, Григорію прийшлося іти на роботу в колгосп. Бригадир виділив йому пару коней і плуга. Приходилося хлопцеві без помічників виорювати 70-80 соток землі за день. Хлопчина старався, працював на совість. Доводилося підводою возити мішки з зерном чи просом у Білогір’я на станцію. Вантажити і розвантажувати підводу припадало теж самому…
Найважче було весною. Голодно… Мама з тіткою ходили в поле, збирали мерзлу картоплю, листя з кропиви, гречки… Щось сушили, перемелювали і з тої муки пекли коржі, варили юшку. Якось за ті листочки з гречки їх спіймали і забрали в міліцію. Довелося Григорію з Степаном на руках іти просити, щоб відпустили рідних… Міліціонер вимахував пістолетом перед носом і розповідав, який то злочин вони вчинили. Тоді прийшлося хлопцеві посадити малого Степана на стіл, на який міліціонер поклав пістолета і вийти. Забрали маму, то нехай ще й малого заберуть, бо що ж Гриші з ним робити, а вдома ще двоє голодних братиків плачуть… Відпустили тоді маму з тіткою.
Поїхав Григорій у Славуту вчитися на шофера у ФЗУ (ФЗУ –школа фабрично заводського учнівства). У часи СРСР з 1920 року вони діяли при великих підприємствах для підготовки кваліфікованих робітників. Приймали у школи молодь 14 – 18 років з початковою освітою, де нарівні з професійним навчанням давали основи загальноосвітньої семирічки. У 60 –х роках ФЗУ, ФЗН були перетворені в ПТУ (професійно-технічні училища). (Взято з Вікіпедії).
Хлопець старанно вчився. З дому передавали хліб, картоплю. Сушив сухарі і там ділився з хлопцями. Там йому видали чоботи, якими він тішився. Привіз додому і то були одні чоботи на всю сім’ю. Важко було, але професію шофера отримав. Повернувся додому. В 19 років тоді забирали в Армію. Мати зробила вечірку. Але не забрали, бо були ще малі брати. Через рік пішов служити і потрапив на Чукотку, в Анадир… Довелося бути там три роки. Там він довчився і перездав на водія 3 категорії.
Додому повернувся у 1955 році і знову пішов у колгосп. Саме тоді робили новий ставок. Тачками, возами, відрами носили землю і насипали греблю. Машин було мало. Але голова колгоспу Тимощук М.Л. добився ще однієї машини. І став Гриша шоферувати. Проте через деякий час з головою колгоспу виник конфлікт і Григорій перейшов на роботу в МТС (машино-тракторна станція). Десять років там працював. Якось в МТС завітав новий голова колгоспу – Шевчук І.Я. і забрав хлопця шофером у колгосп. Василя, його молодшого брата, керівник послав отримати нову машину, а Григорію дістався «газон». Де тільки не прийшлося побувати йому на тому «газоні». Та й на КАМАЗі далекобійником довелось їздити і автобус водити. Багато доріг лягло під колеса його транспорту. З колгоспу і на пенсію пішов.
У 1957 році одружився Григорій із Зіною Данилівною Довжук з Кривовільки. Дружина працювала вчителькою у Новоставецькій школі. Завдяки їй, навчаючись у вечірній школі, Гриша здобув середню освіту. Там і жив у родині дружини. Дружно жили, але діток не було. У 1970 році в лікарні від двох новонароджених хлопчика і дівчинки відмовились матері. Порадившись з головним лікарем, удочерили дівчинку, яку нарекли Людмилою. А вона росла рухливою, веселою і справді відповідала своєму імені – була милою людям. Дружині було далеко ходити на роботу, а тещі до церкви, то й вирішили купити хату в Новоставцях. У 1986 році уже й перейшли у свою хату. Теща померла через рік. Згодом, після навчання у київському медучилищі №2 за фахом фармацевт, повернулася в село і дочка Людмила. Спочатку рік працювала в лікарняній станції переливання крові на автоклавах. Потім перейшла на роботу у санстанцію, лаборантом, де і пропрацювала 35 років. Зараз Людмила Григорівна працює у хірургічному відділенні Теофіпольської лікарні.
У Григорія Танасовича нема часу сумувати. Він має добру пам’ять і часто розповідає про життя та свої дороги і зятеві Степанові, теж далекобійникові, і правнукам Олександрі і Данилкові та їх мамі Ліані. А ще чекає разом з ними додому з війни онука Олександра. Приїздив на ювілей до дідуся і онук Дмитро з дружиною Вітою.
Хочеться побажати ювіляру ще багато років життя при здоров’ї, у дружному колі люблячої та дбайливої родини, нехай поруч лунає веселий щебет дітвори, дні наповнюються теплом та радістю, добрими звістками.
Ласки Вам від Бога, добра від людей на кожну мить, на кожен рік і день.
Світлана Кислюк, в.о. голови ветеранської організації Новоставецького старостату
