Ще рожевів недільний ранок 22 червня 1941 року. Фашистська Німеччина, віроломно порушивши договір про ненапад, почала військові дії проти СРСР. У країні був оголошений мобілізаційний стан. У кожній хаті мого села відчувалася напруга. З осель доносилися плач жінок та дитячий вереск. Дружини збирали у великий похід своїх чоловіків, матері – синів. Збирали тих, хто міг тримати в руках зброю проти ворога.

Того спекотного червневого  дня тато, з розповіді моєї покійної мами, ніс на руках мене, дворічного малюка, до місця збору мобілізованих чоловіків у центрі села. Мама тримала клуночок з харчами в далеку дорогу. Натовп рідних, які проводжали своїх рідних, вирував. Плач і крик, ридання дітей. І я, обійнявши тата за шию, приєднався до цього вибуху емоцій. Своїми рученятами гладив його по обличчю. Хоча нічого не розумів, що творилося на майдані. Щось по-своєму шепотів татусеві крізь туманні сльози. Обидва плакали. Немов прощалися один з одним. Назавжди. Так і сталося.

А вже восьмого липня нашу Волицю захопили німці. З цього часу і до 4 березня 1944 року село було під окупацією. Зазнало дуже багато людських та матеріальних втрат, важких страждань.

Пам’ятаю, як моя покійна мама Євдокія Миколаївна щоразу брала в руки невеликий друкований аркуш-довідку. Тоді її обличчя заливалося гіркими сльозами. У похоронці було коротко написано: «…пропав безвісти». Хоча я і до цього часу впевнений, що в перші місяці Великої Вітчизняної війни, як складової Другої світової війни, могла статися прикра помилка. Можливо, він загинув, як герой, захищаючи рідну країну. І знайшов свій останній прихисток на рідній українській землі, у якій спить вічним сном. А де сама могила? Ніхто не назве тієї місцини, населеного пункту. Минуло вже стільки довгих років чекань та сподівань…

290 моїх односельців пішли воювати з фашистською ордою. 125 з них загинуло смертю хоробрих, 165 повернулося до своїх осель скаліченими, пораненими, з інвалідністю. Серед тих, хто боронив  рідну землю та її народ, поповнив стрій убієнних на небесах, був і мій батько, 29-річний Антон Кузьмович Поліщук.

У 1966 році в пам’ять про полеглих  в центрі села було споруджено обеліск з їх світлинами. Щорічно, в день визволення Теофіпольщини, 4 березня, біля цієї  святині відбуваються мітинги-реквієми. Постійно в них беруть участь родини загиблих воїнів, громадськість села, ветерани війни та праці, «діти війни», школярі.

Запалимо поминальні свічки і лампадки Пам’яті, покладемо живі квіти та вінки Скорботи і цього разу, у 82 річницю звільнення від німецько-фашистських загарбників. Спільною молитвою за упокій убієнних будемо дякувати їм за самопожертву в ім’я Перемоги. Пам’ять про них – полум’я безсмертя. А я, вкотре поглядом зустрінусь з очима свого батька, зроню сльозу, бо ж зростав сиротою, прозвітую перед ним за свої прожиті літа, трудові будні. Бо без батьківської ласки та опіки, таких як і я, зростало більше 150 дітей. А ще подумки розповім йому про нинішню страшну російсько-українську війну…

Наша первинна ветеранська організація села поставила перед собою завдання з удосконалення роботи, в першу чергу патріотичного спрямування, залучення до неї якомога більше молоді, особливо школярів, ветеранів праці.

Добрим словом хочеться згадати моїх односельців, які нині боронять рідну нашу Україну від російського агресора. Первинний ветеранський осередок тримає з ними міцний зв’язок. Волонтерська група постійну увагу приділяє збору та відправленню воїнам продуктів харчування, листів вдячності. У нашій Волицькій гімназії проводяться теплі зустрічі з бійцями, які приходять у відпустки. Робимо і будемо продовжувати робити все можливе, аби наступні покоління українців жили в мирі та злагоді.

Вічна слава і вічна пам'ять солдатам Другої світової війни, всім людям доброї волі, які полягли в боях з німецько-фашистськими загарбниками! Роки – це етапи історії. І чим більший за плечима багаж прожитих років, чим вище піднімаєшся у самопізнанні, тим ясніше бачиш минуле і глибше його розумієш. І це ми всі бачимо на прикладах нинішніх героїв, які наближають світлий день Великої Перемоги!

…Стоїть у бронзі Солдат з автоматом в руках на останньому його посту – безстроковому. Над ним просторе небо, під ним розкинулася земля дідів-прадідів, за яку віддав своє життя…

Володимир Поліщук, «дитина війни», заступник голови первинної ветеранської організації села Волиця