У четвер, 20 листопада, у Теофіполі на центральній площі селища відбулася традиційна мирна акція на підтримку родин зниклих безвісти та полонених захисників України. У заході взяли участь рідні та близькі наших земляків - українських військових, рідні загиблих Героїв, небайдужі жителі громади. Вони зібралися разом, щоб підтримати один одного, розділити спільний біль і надію, а також продемонструвати, що жодний захисник, жодний військовополонений, жодний зниклий безвісти не забутий.
Метою заходу було привернути увагу суспільства до повернення українських бранців та встановлення долі воїнів, які вважаються зниклими безвісти. Учасники акції тримали прапори військових частин, тематичні плакати, фото своїх рідних - зниклих безвісти та полонених — як символ надії, незламності та віри у повернення кожного захисника додому. Бо вони чиїсь батьки, чоловіки, сини, брати. Бо за кожним з них – родина, її біль, її надія, її віра.
Захід вже не вперше відбувся за участі волонтерки, координаторки акцій «Поверніть Героїв додому. Знайдіть безвісти зниклих» Лесі Стебло з Хмельницького. Організували акцію працівники КУ «Центр надання соціальних послуг» Теофіпольської селищної ради, фахівці з супроводу ветеранів.
У кожної родини, де щодня, щомиті чекають своїх рідних, найдорожчих людей, своя історія. У когось вона почалася з початку цієї несправедливої, жорстокої, кривавої війни, у когось пізніше, бо ж це страхіття триває четвертий рік. Але всім їм довелося пройти нелегкі випробування та постійно жити між страхом та надією, між розпачем та вірою.
Отож, своя історія в Наталії Нечипорук з Кунчі. З чоловіком Ігорем прожили 15 років, ростили сина Владислава, на сьогодні він вже дев’ятикласник Теофіпольського ліцею № 1. Жили дружно, у повазі та злагоді, Ігор працював комбайнером, де б не робив, завжди був дуже відповідальним та сумлінним. Наталія ж працює продавчинею в «Еліт Маркет Продукти» у Теофіполі.
- Останнім часом Ігор трудився в ТОВ «Авантаж», - розказує Наталія, - він не ховався, їздив на жнива в Одеську область, на Тернопільщину. У жовтні 2024-ого року був мобілізований, місяць був в навчальному центрі в Рівному. Тоді відпустили його на добу додому. Ми дуже переживали, було якесь дуже погане передчуття. Останній раз він телефонував до нас 24 листопада з Сумщини, казав, що йде на завдання на десять днів, повідомив номер телефона командира. Десять днів минули, до командира не додзвонилися, вдалося зв’язатися з побратимом, який пішов в СЗЧ, дав нам інший номер телефона – в.о. командира. Але той нам казав, що все добре, що Ігор ще на завданні. Куди ми тільки не зверталися, в Київ, до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до його регіонального офісу у Луцьку, до Товариства Червоного Хреста. 24 грудня ми подзвонили на урядову «гарячу» лінію, нам повідомили, що він з 19 грудня 2024 року вважається зниклим безвісти. І от півроку ми збирали документи, доводили, що він був мобілізований, був на Сумщині, звідти пішов на завдання, ймовірно, у Курську область. Чекали акта службового розслідування з частини, здавали зразки для ДНК, нарешті всі ці довідки були зібрані. На все це було потрачено стільки сил, але якби ми самі цього не зробили, ніхто б за нас це не зробив. Взагалі, вважаю, що в цьому напрямку держава працює десь лише на 30 %. Це неправильно та несправедливо. І що далі: ми чекаємо, надіємося, віримо, що живий. Дуже тяжко, дуже боляче, дуже нестерпно, ця невідомість пригнічує, огортає душу гострою тривогою. Кожний ранок починається з того, що читаєш історії полонених та зниклих, перечитуєш списки військовополонених на обмін… Але ми руки не опускаємо, маємо бути сильними та не здаватися, далі боротися. Дуже б хотілося, щоб на акції приходило більше людей, пішли ж наші хлопці, щоб всіх захищати. Нам потрібна більша підтримка. Щиро дякую працівникам відділення по роботі з ветеранами та членами їх сімей, фахівцям з супроводу ветеранів, вони завжди нам допомагають, вони привітні, співчутливі, компетентні. Дякую своїй сестричці Оксані, сестрам чоловіка Валентині та Оксані, вони мене дуже підтримують, завжди приходять на акції. Дякую отцю Василю Крисаку, адже кожна акція завершується спільною молитвою біля Матері Божої, пам’ятного знаку всім захисникам української землі.
Отож, вимога «Поверніть наших!» звучала на акції, як крик сердець рідних військовополонених та зниклих безвісти захисників нашої громади, як заклик не бути байдужими до їхніх доль. Бо полон вбиває, а зниклі безвісти не є загиблими. Тому вони не мовчать, вони вірять, вони чекають, вони борються.
А.Джус