За багатовікову історію наша Україна перетерпіла стільки бід та незгод, що, здавалося б, іншій нації просто не під силу було б вижити. Ані фізично, ані ж, звісно, морально. До того ж, не лише зберегти, а й примножити, крім матеріальних, духовні надбання та цінності. Мова, зокрема, про пісенний розмай, серед якого квітне й талант наших земляків, щедрий та невмирущий.

Добре б почути, а ще краще - побачити

Безперечно, таке знайомство найліпше. Але ж не кожному трапляється нагода побувати на виступах цього творчого колективу, якому не так давно сповнилося 55 літ і котрий зажив слави не лише в нашій столиці, а й у Європі. У 1969 році за ініціативи видатного оперного співака і композитора, палкого патріота Сергія Козака, який на той час керував музично-хоровим товариством України, була створена професійна чоловіча хорова капела, що згодом стала видатним явищем в українській музичній культурі. На основі оголошеного конкурсу, а прослухано було близько тисячі голосів, у штат капели потрапило 65 найкращих співаків. Як бачимо, відбір серед претендентів на удачу був жорстким.

 Із 1977 року капела носить ім’я славетного українського композитора і музичного діяча, академіка Левка Ревуцького. А у 2002-му за високий та художній рівень колектив отримав високе звання академічного. В складі муніципальної академічної чоловічої  хорової капели понад чотири  десятки професійних співаків.

Не може не вражати й «географія» концертних виступів капели: колектив представляв на високому художньому рівні хорове мистецтво України у Франції, Німеччині, Великій Британії, Італії, Бельгії, Ізраїлі, Угорщині, Іспанії, Польщі та інших країнах  світу.

Характерно й те, що окрім різномаїття творчих набутків артисти капели дивують, просто вражають різнобіччям своїх обдарувань. Скажімо,  Іван Музика, який родом з нашої Хмельниччини, під час відпочинку капелян може ще  годинами й дотепно розповідати байки Павла Глазового та інших майстрів гумору…

 Ми якраз підійшли до того моменту, коли після дещо  трохи розлогої розповіді про знаменитий творчий колектив, пора відкрити карти й ближче познайомитися із нашим земляком, якому поталанило серед шести з половиною десятків співаків успішно пройти супермарафон конкурсної комісії й потрапити у штат знаменитої капели. Це вже згаданий Іван Музика, котрий родом не звідкись здалека, а із села Воронівці нашої прекрасної Теофіпольщини.

ТАЛАНТ У СПАДОК ВІД БАТЬКІВ

 Хоча минуло вже чимало часу, проте тут пам’ятають, як, обганяючи інші, селом котилася новина:

• Чули?! Іван Музиків записався у якийсь хор в самому Києві. Чи то Верьовки, чи якийсь інший…

 Така дезінформація, очевидно, вкрай обурила опонента, котрий виявився саме «всезнайком», без яких нині просто важко уявити собі навіть найменший населений пункт територіальної громади. Це людина, яка достеменно знає все про щось і нічого про все інше. Втім, у вік інтернетів це не дивно. От він і поправив:

• Та ніякого там Верьовки, а Ревуцького. І не записався – це тобі не в нашій кооперації на щось записатися. Та й недарма таке прізвище носить – Музика. Врешті, яблуко від яблуні далеко не падає.

На такій ноті завершив свій коментар чоловік. І це було мовлено у позитивному плані:

• Цей може і не таке. Бо ж хлопець  перспективний…

Дійсно, добру пам’ять по собі залишив батько Івана – Леонід Степанович, керівник сільського духового оркестру. Він не просто був ним. Він на цій посаді працював по-справжньому, вкладаючи душу. І не рік чи два, а майже  півстоліття. На жаль, зарано пішов із життя. Якось нещодавно запитали його односельця Сергія, людину вже в літах, чи пам’ятає Льоню, то той відповів по-одеськи, себто запитанням на запитання:

• А чого б це я мав забути, коли сам кілька років у його оркестрі вчився уроків музики?!

Загалом же Іван Музика отримав від батька непоганий багаж знань та вміння, оволодів грою на трубі, а головне – бажання грати на інших інструментах, що стало у великій пригоді під час навчання у Кам’янець-Подільському університеті імені І. Огієнка та Національній  академії імені  П. Чайковського.  Зокрема, коли освоїв там гру на фортепіано.

 А от хист до пісенного мистецтва – то вже прерогатива чи, скажемо так, вотчина матері Людмили Вікторівни, сільської бібліотекарки. Ніби жартома, а виходить, що таки всерйоз говорять, що в неї без пісень рот тісний – такий вже має ця жінка хист і тягу до співу. Нам довелося бачити відеозаписи, на яких Людмила Вікторівна своїм вокалом виконує успішно не прості жанрові речі, а й оперні партії.

Недарма вважають, що красивий голос лікує вуха. Нещодавно нам пощастило зустрітися зі співаком, коли той приїздив провідати свою родину. Зрозуміло, що аж ніяк не могли не зачепити й деяких нюансів його творчої майстерності. У нього бас. Не профундо, бо це голос надзвичайного звучання, але й притаманний Іванові неповторний. Дехто із його шанувальників передусім поціновує могутність звучання. Мовляв, якби «увімкнувся» на повну потужність, то могли б потьм’яніти не лише електролампочки, а й штукатурка зі стелі обсипатися. Але ж йдеться не про демонстрацію сили децибелів людського голосу. Тут головне - вміння розумно користуватися тим благом, що дали батьки у спадок. Певно, саме це найбільше враховував багаточисельний сонм професури, оцінюючи здібності претендентів у ході відбору до хорової капели. Є й маленька дивовижа. Здавалося б, молоду людину мало не двометрового росту має вирізняти з-поміж інших  басовитий голос. Ан ні! У звичайних бесідах, при спілкуванні з Іваном і не скажеш одразу, що він володар такого надбання. Перевтілення настає раптово: тільки-но переходить на, так би мовити, діловий стиль. Це, погодьтеся, теж свого роду вміння, якщо не талант.

Як зауважив співак, за останній час у чоловічій співочій капелі число басовитих виконавців із 18 зменшилося трохи більш як наполовину. Артисти теж захищають нашу Вітчизну на фронтах із лютим ворогом. Отож, є й безповоротні втрати, декого торкнулася й ротація – перехід в інші творчі колективи, у декого зміни через сімейні обставини. Одне слово, життя.

ГАРАЗДІВ ТОБІ ЛИШЕ, ІВАНЕ

 Простий, не чваньковитий, готовий завше підсобити – так в основному характеризують його односельці, друзі. І всяка господарська робота в батьківському обійсті - не в тяжкість. Якщо, скажімо, саме час косовиці трав випадає, то залюбуєшся: кладе валки рівніше од косарки, і так, що не вженешся за ним.

• Ти б, Ванько, у тридцяті роки, коли колгоспи створювалися і техніки майже ніякої, був би серед ударників, - жартують сусіди.

А той одказує:

-Та годі вам, мужики, я ж хлопець із села…

Не зайвим буде сказати й про те, як герой нашої оповіді відзначає свої іменини, які припадають якраз на свято Івана Купала. Он кілька останніх років Іван Музика такі дні, вірніше, більшість часу, проводить у храмах, зокрема й у Теофіполі. Причому, не як прихожанин. Допомагаючи священикам проводити літургії чи інші церковні дійства, він зі своїм голосом є спрямовуючою силою церковних хорів. Адже майстерності у цій справі йому не позичати, бо духовна та народна музика – одна зі складових (причому основних!) репертуару концертних виступів чоловічої капели імені Левка Ревуцького.

Що не кажіть, а таки приємно, таки радісно усвідомлювати, що серед талановитих людей України є саме наші славні земляки, що й нашого цвіту – по всьому світу. В різних сферах чи галузях. Варто лише більш уважно до цього приглянутися. Й анітрохи не сумніваючись у творчому майбутньому нашого земляка Івана Музики, хочеться йому побажати лише гараздів.

Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ, член Національної спілки журналістів України    з 1986 року