Є в Колках гарна родина Демедюків. Петро Миколайович та Таїса Григорівна прожили довге, насичене, яскраве життя. Хоч уже в поважному віці, йому йде 88-ий рік, а їй 83 роки, все, як випало кожному на долі, пам’ятають до дрібниць. Зазнали холодного та голодного дитинства, злиднів, нестатків. Та не озлобилися, вірили в краще, поважали людей, де б не робили, роботі віддавалися, чесно трудилися. Виростили трьох синів, Олександра, Руслана та Віктора – розумних, справедливих, кмітливих, толкових. Можна було б тішитися внуками, спокійною старістю. Якби не ця клята війна…
Як закінчив Петро Миколайович Волице-Полівську середню школу, то мав вчитися на ветеринара в Кам’янці-Подільському, в технікумі. Та закінчив в Коров’єму училище механізації, став трактористом. Якраз тоді в Казахстані цілину освоювали. Два роки там робив, трактористом, комбайнером. Там і в армію призвали. Служив в росії, в Красноярському краї.
- Приїхали до нас в частину військові з Горького, з військового училища, - пригадує, - забрали мене туди вчитися на сержанта. Рік я провчився, і залишили мене вчити курсантів, два роки я ще там був. Та дуже я хотів додому, в Україну. Не подобалося мені там. Не такі вони, як ми. Розкажу про один випадок. Приїхав до нас в училище голова колгоспу з-під того Горького, просив дати курсантів, щоб картоплю позбирали. Приїхали ми, збираємо, і більше ніде нікого, тільки ми. Питаємо, де ж ваші колгоспники? А голова той відповідає – була получка, поки не проп’ють, на роботу не вийдуть. А села там – страшно глянути! Все запущене, і хати, хліви, ні плота, ні квітки. Їдемо – а наприкінці села така гарна хата, хліви, город доглянутий, квітник. Питаємо, то чиє? Кажуть – а, то куркуль, з України.
Повернувся в рідні Колки, кілька років трактористом робив, гній викачував-вивозив на фермі. Далі направив його колгосп вчитися на агронома в Кам’янець-Подільський. Після робив бригадиром рільничої бригади, садово-городньої, тракторної бригад, і головним агрономом, і заступником голови колгоспу по кормовиробництву. Скрізь справлявся, мав добру голову на плечах. Довго, до самої пенсії робив секретарем Олійницької сільської ради, треба було складати протоколи, легко вмів їх писати. До цього часу має громадське навантаження – очолює сільську ветеранську організацію.
- А чого вони нас так ненавидять, - міркує, - бо ми краще живемо, бо треба трудитися, і ми трудимося. А вони ж противні, нахабні, п’ють, ледащі, звикли, щоб на них робити. Хочуть крові, хочуть воювати, вбивати. Є серед них і добрі люди, але їх дуже мало. І то таку біду нам зробили, дітей наших, внуків побили, покалічили, все поруйнували і далі б’ють-руйнують. Як нам з цим жити? Я ж зовсім малим був, з 1938-ого року, смутно пам’ятаю, як була війна, але знав, що це найстрашніше. І ніколи не міг уявити, що знову буде війна, знову буде це страхіття.
Таїса Григорівна народилася та виросла в Олійниках. Змалку зазнала лиха, як було її 3,5 роки, від тифу у 27 років померла її мама. Тато женилися, мачуха була дуже недоброю, хотіла бідну сирітку з світу звести.
- Про моє життя можна написати книжку, - сумно усміхається, - всього довелося мені зазнати. Та я живуча. Як закінчила сім класів, пішла на ферму за доярку. Дали мені десять нетелів, щоб я їх роздоїла, казало начальство, навчиться доїти. І от до 17 років я доїла. І каже мені голова колгоспу, був такий добрий чоловік з Волице-Польової, Гноївський – тікай, дитино звідси, бо пропадеш. А куди втечу, без документів? Видали мені в конторі колгоспу справку і поїхала я в Донецьку область, в Єнакієво, був там такий завод «Коксохімбуд». Я ж не знала, що таке бетон, я думала, що то бітон, в який молоко зливали. А я ж була така трудолюбива, дурна до роботи, та й себе зразу проявила. За місяць мені підвищили розряд, через місяць знов. Заробила собі на вдягання та взуття, бо ж приїхала гола-боса. Далі мене ланковою поставили, арматурницею, станка доручили. І з цим я розібралася, точно по ескізу арматуру зшивала. А в мене паспорт на рік, і приписки нема! Де подітися, назад додому втікаю. Знову стаю за доярку. Поробила трохи, їду по комсомольській путівці будувати Київську ГЕС. До осені там поробила, в палатках було холодно, не подобалося мені там. Їду в Київ на завод «Стройдеталь». А тут тато крепко заслабли. Шкодувала, та й вернулася додому. За доярку пішла. Старалася, хвалили мене. Було мені вже 22 роки, якось на дорозі боса глину місила. І йде тут той Петро Демедюк. Стрілися ми поглядами, і ті карі очі запали мені в душу. Ходив до мене другий хлопець, а ті очі мені світили. Доля так розпорядилася: забрав Петро мене додому в Колки, вечеринку зробили. Стала я дояркою в Колках на фермі робити. Завжди була в передовиках, як не перше місце мала, то друге, похвальні листи, грамоти, подяки. Корови в мене чистесенькі, блищать, принесу тирси з пилорами, попідстеляю, стовпи в рядах зеленим підведу…Скільки про мене той Андрій Рудюк понаписував в районці! А далі послали мене вчитися на техніка штучного осіменіння. Це тонка робота, не кожний справиться. І забрав мене Володимир Григорович Осецький в Олійники на ферму. І тут я була в передовиках, в мене більш як одне теля на корову в рік припадало. На дошці пошани була не раз, кругом мене поважали, а я старалася добре робити.
Отож, трудилися Петро Миколайович та Таїса Григорівна, пишалися синами, не п'ють, не курять, тяму мають до роботи: Саша вмілий технік-електрик, одне скликання був головою Олійницької сільської ради; Руслан у Вінниці живе, має вищу політехнічну освіту, працює на заводі, виробляє якісь там дуже важливі деталі; найменший Вітя дуже хороший електрогазозварювальник, як зварить котла, ніхто ніколи після нього не переробляв, і в сантехніці розбирається, в машинах, от був на заробітках в Чехії, автомобілі ремонтував.
Але війна торкнулася і цієї родини. З самого початку Саша пішов служити в роту охорони 8-ого відділу Хмельницького РТЦК та СП, незабаром був переведений у 56-ий стрілецький батальйон. Служив в Києві, далі батальйон був підпорядкований 128 –ій гірсько-штурмовій бригаді на Півдні, на Запорізькому напрямку. Далі батальйон у складі 65-ої ОМБр виконував бойові завдання на Оріхівському напрямку. Був поранений, має відзнаки, медаль «За відвагу». За станом здоров’я в грудні 2023 року був переведений в роту охорони Хмельницького обласного ТЦК та СП, де служить по сьогодні. Слава Богу, живий.
- Біда скрізь, добра ніде нема, - скрушно зітхає мати, - та чи не щодня вони хоронять загиблих. Розказує, яка біда тим людям, тим батькам, яке горе. Серце не витримує. А в нас своя біда. Вітя наш мав слабке здоров'я, хребтові грижі в нього, хворі ноги. Три рази його брали, і три рази вертали. А на четвертий таки забрали, у серпні 2024 року. Всі ми знаємо, що не все так в армії добре. Кинули його на передову, і більше ніяких слідів. Принесли Валентині, невістці нашій сповіщення, що вважається пропалим безвісти. Сталося це на Донеччині, з восьмого на дев'яте січня 2025 року. Чуло моє материнське серце, в ту ніч мені щось робилося, металася, ввижалося, що він в полоні і його мучать. А тут ще й відео появилося, як двох наших полонених катували, один був лежачий, другий стояв, і постріляли тих хлопців. Нічого не знаємо, маримо, щоб був у полоні. Валентина наша займається тими пошуками, два рази їздила в Чернігівську область на обміни. Нічого ніхто не знає. Батько то якось тримається, а я вже всі очі виплакала. Піду на город, плачу, балакаю з ним, серце рветься…Якось вночі гукнув «Мамо!» Я кинулася, та й те саме, одні сльози…
А, може таки, живий, в полоні? Надії не втрачають, вірять, сподіваються на диво.
Галина Тебенько