Вже дев’ятий рік Оксана Бондар з Теофіполя служить в Збройних Силах України. Сьогодні вона, головний сержант, працює у другому відділі Кременецького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у місті Ланівці. А майже сім років вона була санінструктором, далі бойовим медиком одного з бойових підрозділів 24-ої ОМБр. Те, що довелося її пережити, побачити, живе в її серці, не перестає боліти. Бо у війни не жіноче обличчя. Війна – це страхіття, це смерть, це те, до чого ніколи не можна звикнути, це те, чого ніколи не можна простити.
А почалося все у лютому 2017 року, коли вона, ніжна, тендітна маніпуляційна медсестра неврологічного відділення Теофіпольської ЦРЛ, хороша донька, любляча мама синочка-семикласника Васюти, прийняла рішення піти на контракт у ЗСУ. Бо не вистачало там, на передовій, на лінії розмежування, бойових медиків. Бо вирішила, що вона може більше. Що може принести більше користі там, на війні. Що вона може бути, як героїня Демі Мур зі знаменитого американського фільму «Солдат Джейн» - натренованою, сильною, витривалою. Не всі з її оточення схвально сприйняли такий вчинок. Зате підтримали мама Ірина Володимирівна, тато Віталій Устимович, хоч дуже переживали. Переживав за маму і Васюта.
Але Оксана пройшла вишкіл у «Десні», стала «Солдатом Джейн», ділила зі своїми побратимами бойові будні, рятувала, надавала медичну допомогу.
- Я ні про що не жалкую, - каже, - це був мій усвідомлений вибір. Це зовсім інше життя. Моя 24-а бригада, мої хлопці, мої друзі…Але коли почалася повномасштабна війна… Ми були на позиція біля Попасної, мала бути ротація. Всі знали, що спостерігається скупчення російських військ, але не було ніяких розпоряджень, посиленого постачання боєприпасів. Почався такий інтенсивний обстріл, і артилерія, і дрони, і ракети, і міномети, і гранатомети, і танки. Ми сиділи в бліндажі, його трусило, не можна було висунути голову. Це було таке страхіття, такий жах, мені досі про це страшно згадувати. Були загиблі, поранені. На правому фланзі нас підтримувала 30-а бригада, трохи давала сєпарам відсіч, а ми, коли була така можливість, підтримували їх. Так було цілодобово, майже два місяці, березень-квітень ми утримували цю позицію. Це були важкі бої, важкі втрати. В кінці квітня нас замінила інша бригада, перевели нас до тимчасового пункту управління батальйону в Бахмут. Тут був відправний пункт, привозили хлопців з Попасної, ми їх лікували, оформлювали документи, відправляли у медичну роту, інших підліковували і вони поверталися назад. Хоч у нас тут не було укриття, а сєпари просувалися вперед.
14 травня 2022 року літав над ними ворожий дрон, його збили, далі почався жахливий обстріл. Отримала контузію, спочатку її відправили в госпіталь у Павлоград, пробула тут два тижні, не спала, не їла, не говорила, лише плакала. Психолог возився з нею, як з дитиною, водив за руку. Дивилася мультики, знову плакала, але поступово ожила. Далі місяць була в госпіталі в Дніпрі, в психоневрологічному відділенні. Її стан покращився. Виписали з Дніпра, автобусом поїхала в частину, в Яворів.
- Під’їжджала я до частини, - продовжує, - а там стоїть великий банер, присвячений нашій залізній 24-ій бригаді. І я знову зламалася, мій попередній стан повернувся, я весь час ревіла, важила вже 47 кілограмів. Бо наші втрати були дуже великі. У 22-ому загинув мій командир, ми з ним дуже дружили. Саме він мені дав новий позивний «Мишка Віталіївна», бо я часто гризла горішки, сухофрукти, які нам привозили волонтери… Три місяці я лікувалася у психоневрологічному відділенні у Львові. Тут ВЛК визнала мене «обмежено придатною», я повернулася в частину, служила в медичному пункті батальйону. Наприкінці 2023-ого року мене перевели служити у Кременецький РТЦК СП бойовим медиком роти охорони, згодом перевели у другий відділ, у Ланівці. Я не шкодую, що пройшла такий шлях, але мені страшно, що ми так багато втратили, що ми продовжуємо втрачати так багато справжніх, хороших людей. Але я ними пишаюся, я пишаюся, що була поруч з ними. Я пишаюся, що мій син став військовим, що він продовжив мій шлях, став захисником Вітчизни. І я вірю в нашу перемогу, вірю, що наші жертви недаремні.
Через два роки, як мама пішла служити в ЗСУ, Васюта вступив до Кам’янець-Подільського військового ліцею з посиленою фізичною підготовкою. Ріс доброю дитиною, любив домашніх тваринок, шкодував собачок та котиків. В дитинстві хлопчик казав, що хоче стати хірургом, як Володимир Кузьмович Кухарук, дуже він йому подобався. Потім, коли довелося лікувати зуби, хотів стати стоматологом, як Дмитро Лук’янов. Бо зовсім не боявся, лікар був такий привітний, веселий, йому зовсім не було страшно. Та коли закінчив ліцей, вступив до Національної Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Вже у червні цього року її закінчив, він, лейтенант, призначений командиром взводу інженерних військ на Миколаївсько-Херсонському напрямку.
- Я ним дуже пишаюся, - наостанок промовляє Оксана, - він – моя гордість, моя надія, моє життя. Я знаю, як небезпечно бути на війні, які там великі ризики. Але я, тепер працівник відділу ТЦК, хоч не беру участь в оповіщеннях, у мені інші обов’язки, я інструктор відділення рекрутингу та комплектування, не розумію чоловіків, придатних до військової служби, які ховаються. Це не гідно, не справедливо, бо бойові підрозділи виснажені, потребують поповнення, і треба йти захищати свою землю, свою родину. Це обов’язок. Звісно, ніхто не має права перевищувати свої повноваження. Але ми зобов’язані виконувати бойові завдання, які на нас покладені. Ніхто не хоче вмирати, ніхто не хоче, щоб хтось вмирав. Ми всі хочемо, щоб закінчилася ця страшна війна, щоб перестали гинути чиїсь діти, чоловіки, брати. Але кожний має внести свою частку у нашу велику, спільну перемогу. Слава Збройним Силам України! Вічна слава полеглим Героям!
Галина Тебенько