Чи є на світі слова, якими можна передати біль, розпуку матері, яка поховала сина-воїна? Як змиритися, як жити з таким вічним горем в душі?
Про таке сокровенне розмовляємо з Людмилою Цимбалюк з Поляхової, мамою загиблого захисника Василя Томчука. 20 грудня вже буде два роки, як загинув поблизу Оріхового на Запорізькому напрямку. Йому було без малого 25 років.
- З раннього дитинства наш Василько був доброю та чуйною дитиною, - нелегко Людмилі Петрівні дається ця розмова, - ми тоді з ним жили у Чернівцях, тож шкодував усіх котиків та собачок, бабусь, що просили милостині і тих, хто порпався на смітниках. Ділився з ними своїми кишеньковими грошима чи смаколиками. Одного разу в школу прийшов старенький ветеран ще Другої світової і він з хлопцями виніс з квартири всі продукти, бо той йому видався маленьким і худеньким. Для мене він завжди був особливим, занадто співчутливим, милосердним. Свідомо, ще з дитячого садочка самостійно вибирав новорічно-різдвяні ролі Козака, Моряка, Мушкетера, Аватара і, навіть, Військового. Завжди захищав менших і слабших. Він скрізь і всюди прагнув миру та справедливості. Мав багато друзів. З 10 років його душа лежала до авіамоделювання. Двічі на тиждень залюбки відвідував Школу юних техніків у Чернівцях. Будував літаки і кораблі... Брав участь у всіх змаганнях, займав призові місця.
Як закінчив шостий клас, разом з мамою повернувся в рідну Поляхову, закінчував тут школу. І знову в нього було багато друзів, від старого до малого. Завжди був душею компанії. Всім і кожному намагався допомогти. У 2014, коли мав всього 16 років, рвався на Майдан. Мама та бабуся Олена Іванівна просили йти здобувати вищу освіту. А він сказав:"Мам, яка освіта? Україна в біді!" В 19 років, у 2017-му, самостійно прийняв рішення стати на захист України.
- Пішов на контракт, - продовжує, - 3 роки служив в 44-ій Тернопільській бригаді. Був чудовим артилеристом. Згодом, маючи неймовірні знання і досвід у кресленні, чітко визначав координати ворога і знищував його позиції. Вже у свої молоді 20 років був призначений командиром гармати. Не раз боліла його юна душа, що вбивав людей, плакав мені, як на сповіді. Аж поки мудрий психолог не підказав:"Вороги - то не люди. Або ти, або тебе".
Мав рік перерви та відпочинку. В жовтні 2022-ого одружився, проживав в Ірпінській громаді, в селі Михайлівка-Рубежівка. І тут став своїм. Та його нове молоде життя перекреслила війна. Василько, як учасник АТО, взявся за зброю, бо знав вже цю орду віч-на-віч. Рвався в артилерію, в свою 44- бригаду. Та його вмовили залишитися в Теофіполі, в роті охорони, як єдиного бійця з бойовим досвідом. Але він не міг сидів на місці. Тут було тихо і спокійно, а він хотів бути корисним там, на фронті. Завжди казав, що артилерист помиляється лиш раз. А він робив свою справу майстерно. Спочатку його новосформований 56-ий ОСБ, захищав Київ (Жуляни), а потім їх перекинули на підкріплення 65-у ОМБр на Запорізький напрямок. Останні роки носив козацького чуба та борідку, як приналежність до славного козацького роду. І так пишався, що ми українці.
- В цей час, в червні 2023-ого, Бог дає йому синочка, Богданчика, - в очах Людмили Петрівни бринять сльози, і радості, і печалі, - і вже душа його розривалася між війною і сім'єю. Ледве вирвався з того пекла на кілька днів, щоб похрестити свого первістка. І то була остання наша і їхня зустріч.
День 20 грудня 2023 року розділив її життя навпіл. Страшний вогонь випікав її серце, бо поліг в бою її найкращий на світі синочок. І чоловік Юрій був на фронті, і треба було піклуватися про двох менших донечок.
- Нікому не зичу таке пережити, - пройшовши таке випробування, вона стала сильною, - до життя мене повернули мої дівчатка Надійка та Мар’янка, онучок Богданчик. Син в ньому залишив себе на 100%. Паломницькі поїздки, організовані нашим ветеранським фондом, щомісячні теплі зустрічі з родинами загиблих, які нам сердечно дарує родина військового капелана Андрія Михальчука, все це повертає до життя. А нещодавно глибоко в серці я відчула, що можу і хочу бути корисною для інших синів, які боронять нас і Україну. Разом з нашими волонтерами Галиною Лепетун та Наталією Гонюк, з їхніми командами, з матерями Героїв Майєю Акаєвич та Галиною Кульчицькою допомагаємо, чим можемо, нашим мужнім воїнам на фронті. Чужих дітей не буває. Вони всі наші. Сином своїм горджуся, допоки житиму, він буде в моєму серці. Головне, аби його пожертва в ім’я України, як і всіх загиблих Героїв, не була марною.
Дякує жителям рідної Поляхової за Алею Слави. Гарну справу зробили для всіх, для матерів загиблих захисників, для нащадків нашого вільного, волелюбного народу. Україна – переможе! Вічна слава полеглим Героям!
Галина Тебенько