Коли людина прагне щось зробити, то вона постійно  завантажена, їй ніколи нудьгувати, даремно тратити час. Вона просто його не має.

Це про відому майстриню, досвідчену городницю, багатогранну особистість Галину Макарівну Журавську з Теофіполя. Бо ж вона, талановитий педагог початкової освіти, ветеран освітянської ниви, має золоті руки – вишиває, шиє, плете гачком, трудиться на городі та в саду, вирощує овочі, зелень, ягоди та фрукти, лишки продає на базарі. А ще все життя співає.

 Мене ж найбільше вражає, що лише з початку цього року сплела понад 500 килимків різної форми й розміру – круглих, овальних, прямокутних, квадратних, великих, середніх та менших. Більшу їх частину волонтери переслали бійцям-захисникам, учасникам наметового табору козацького гарту «Подільсько-Волинська Січ», частину продали на благодійних ярмарках на підтримку Збройних Сил України. У кожний килимок вкладає часточку своєї великої, щирої душі, гарячу віру у перемогу, в незламність України. Хай вони послужать бійцям, зігріють, подарують їм краплинку домашнього тепла.

Народилася Галина Макарівна  в Гаврилівці, була дев’ятою дитиною в сім’ї, з п’яти рочків вже допомагала мамі проривати буряки. Матуся привчила її любити землю, працю на ній, навчила трудитися. Десь у шостому класі Гаврилівської середньої школи її помітив вчитель музики та співу Павло Стахович Корченюк, був родом з Шибени. Дав її натхнення до співу. Після десятого  класу вступила до Чортківського педагогічного училища на відділення початкового навчання. Оскільки гарно співала, одразу її зарахували до хору училища, співала впродовж років навчання, була солісткою.  Як закінчила училище, у Хмельницьку область було єдине направлення – на посаду старшої піонервожатої у Гальчинецьку восьмирічну школу. І стала тут працювати, оскільки не вистачало вчителів, викладала ще математику, креслення, малювання, музику та співи. Далі перевели її в Ільковецьку допоміжну школу-інтернат, трудилася тут три роки. А як заочно навчалася в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, пропонували їй тут залишитися, зробити співочу кар’єру. Та вона відмовилася, вже вийшла заміж, народився старший син.  У Теофіполі працювала методистом в районному будинку піонерів, в Теофіпольській середній школі пройшла шлях від вихователя продовженого дня до заступника директора з початкового навчання. Віддавалася роботі, прищеплювала своїм учням любов до України,  до української мови, до української пісні, до всього українського, вчила дітей любити рідну землю, свою родину, батьків. І звісно, співала, була солісткою, виступала в складі дуету та тріо. І довго співала в церковному хорі, ходила читати на похорони.

Життя її не балувало, у 37 років зосталася вдовою з двома дітьми на руках. Як було тяжко в дев’яностих, коли не платили зарплату! Вижила, бо мала таланти в руках, шила, перешивала речі, хутряні шапки. Бо батьки привчили працювати, виживати завдяки своїй праці.

• Я все життя співаю та все життя вишиваю, - каже, - спів – це мій Божий дар, от вже 26-ий рік я співаю в народному аматорському хорі ветеранів «Відлуння». Мені це приносить позитивні емоції, щасливі миттєвості, бо що може бути краще за українську пісню, вона ж – душа нашого талановитого українського народу, це скарбниця нашої духовності, нашої мудрості. А скільки рушників я вишила! І на замовлення на весілля, і на проводи в армію, а скільки подарувала! А сім років тому, коли так рано відійшов з життя мій старший син Саша, я стала вишивати картини. Намагалася потамувати свій материнський біль, вкладала в них свою душу. От вони в мене, і більші, і менші, вже нема куди їх складати. А ще скільки лежать без рамок, вони дуже дорогі.

Як прилучилася до плетіння килимків: подруги по клубу за інтересами «Скарбниця» вже це робили, попросили приєднуватися. Господар клубу, волонтер Анатолій Стучинський привозить з трикотажної фабрики «Аслан-тектиль» пряжу, її треба змотати в клубки – і плести. А плете вона дуже швидко: проснулася о четвертій годині ранку – і плете, за кілька годин сплітає килимок. А зимою за день може сплести 5-6.

• Звикла я дуже раціонально використовувати свій час, - міркує, - бо маю все встигнути. Тож ніколи не сиджу на лавочці. Справилася вдома, і до пізнього вечора я на городі та в саду. Це недалечко, на садибі мого другого чоловіка, на жаль, вже покійного. Був дуже хорошим городником та садівником, я від нього багато навчилася. Земля мене тримає, коли сапаю свої грядки, помідори, малину, розмовляю з ними, сварюся з бур’янами, той портулак просто вже дістав. А кожного четверга та неділі я на базарі, продаю плоди своєї праці, само ж нічого не росте. Бачу людей, спілкуюся, приємно погомоніти зі своїми учнями, зі знайомими. Те, що не продам, роздаю. Відчуваю себе потрібною.

Що таке війна, Галина Макарівна знає, адже менший син Володя був учасником АТО. Тож постійно бере участь в акціях Гуманітарного штабу Теофіпольщини, от цієї весни надала 13 мішків картоплі.  Переконана, Україну, українців ніхто ніколи не зломить. Перемога буде, лише кожний має вкладати в неї свою частку.

Галина Тебенько