Болить серце матері
Вже 30 років Роза Петрівна Олексюк працює рентгенлаборантом у Теофіпольській лікарні. До цієї надзвичайно відповідальної роботи ставиться вкрай сумлінно, бо йдеться про здоров’я людей. Тим більш останнім часом, коли спалахують пандемії, поширюються штами вірусів, які спричиняють двосторонні запалення легенів без клінічних ознак. Тож постійно працює над підвищенням свого професійного рівня, без цього – просто ніяк. За свою професійність, врівноваженість, доброзичливість, людяність заслужила визнання, повагу пацієнтів та колег.
Вже 11 років вона практично не спить, і снодійні на неї не діють. Це сталося з того часу, коли у 2014 році відділ прикордонної служби «Мілове» на Луганщині, де служив її 22-річний син Дмитро, стримував наступ ворога. Коли не було зброї, не було бронежилетів, шоломів.
Не хвалюся, бо то моя дитина,- розказує, - але ріс Діма слухняним, розумним, роботящим. Завжди допомагав мені по господарству, на городі. Був десь у п’ятому класі, як рвав мати-мачуху, сушив, щоб варити чай від кашлю. Збирав гриби, точив березовий сік. Цікавився всім, багато читав, я виписувала йому журнал «Юний натураліст». Вмів поставити розетку, вимикача, люстру вчепити, щось розібрати, зібрати. Допомагав мені готувати їсти, я його вчила, показувала, розказувала. Тож вмів і борщ зварити, і корову видоїти. Ніхто його не заставляв, а він от таким був. Як був у старших класах Новоставецької ЗОШ І-ІІІ ступенів, з’явилася у нього мрія – стати прикордонником. Як часом ми були у Хмельницькому, то задивлявся на будівлі Національної Академії Прикордонної Служби України, хотів там вчитися. В десятому-одинадцятому класах посилено займався фізичною підготовкою, щодня бігав – до Кривовільки, до Човгузова і назад. Підтягувався, брав участь у всіх спортивних змаганнях у школі, був, як казав вчитель фізичного виховання Борис Тимофійович Іванюк «обличчям спорту школи». Тож здав «фізичну підготовку» при вступі в Академію на 198 балів, це був другий результат. Вчився добре, у командира дивізії був «правою рукою», бо ж мав золоті руки. На канікулах разом з новачками-курсантами робив ремонти у приміщеннях, вмів двері поставити, пошпаклювати.
Що пережила мама за сина за цих 11 років – словами не розказати. Одне її тішило – де б не був начальником прикордонної застави, скрізь був порядок. От як був у Біловодську на Луганщині, організував встановлення обеліска загиблим прикордонникам. Запрошував батьків, дружин загиблих, приїжджали, поклонялися. Розчистили територію, посадили садок, поставили бордюри. От якби ще туї посадити! Купила Роза Петрівна на базарі в Теофіполі 30 туй, послала, висадили їх, от тепер гарно! І коли був начальником відділу прикордонної служби «Золоте» також на Луганщині, скрізь був порядок, побілено, пофарбовано. З груш та абрикосів сушили сушину, закривали компоти. Як почалося повномасштабне вторгнення, Золоте розбомбили, це була друга Буча. Потрапили в оточення, не було води, їжі, голодували. Були в галошах, а в окопах наполовину стояла вода. Був контужений, був поранений. Чудом вдалося вийти з оточення, як вийшов на ротацію, приїхав додому, був схудлим на 22 кілограми. Далі три місяці був під Бахмутом, це було найпекельніше, воювати не було чим. Давали на місяць 100 снарядів, коли росіяни в день випускали по 30 снарядів. Тоді почали займатися дронами, бо це нова війна – війна дронів.
На сьогодні мій Дмитро підполковник, Герой України, нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, - ділиться мама, - входить в п’ятірку найкращих командирів України. Він командир прикордонного підрозділу безпілотних авіаційних систем полку «Фенікс», який є учасником президентського проєкту «Лінія дронів». Це нова філософія війни, де безпілотники стають головною силою. У «Феніксу» є своя лабораторія, де фахівці перевіряють отримані дрони, удосконалюють їх зв’язок та захист. Підрозділи полку працюють на трьох гарячих напрямках, куди Дмитро виїжджає разом зі своїми бійцями. Він завжди каже – все залежить від командира. А з початку війни ми з донькою та невісткою закупили у Хмельницькому металевий посуд для всього його підрозділу. І постійно ми готували та посилали через Нову пошту посилки з їжею – я пекла ковбаси, м’ясо, робила в автоклаві у вакуумних пакетах каші. Я закупляла багато м’яса, пакетів, печива, цукерків, батончиків – продавці завжди робили мені знижку. Я всім дякую, і моїм дівчатам з лікарні, які підтримували мене фінансово.
Нема ні секунди, щоб вона не думала про сина. Коли після роботи в лікарні, впорається вдома, а є в неї і город, і великий садок з 100 деревами, з кущами, заходить до хати і сон її не бере, читає в Інтернеті все про «Фенікс». Слухає інтерв’ю Дмитра, а їх є дуже багато, перечитує сайт Державної Прикордонної Служби України. Вона в курсі всього, що відбувається.
Найбільша моя мрія, - каже наостанок, - щоб Україна перемогла, щоб наступила перемога, настав мир. Я дякую всім, хто підтримував та підтримує мого сина – волонтерам, вчителям та учням Новоставецького ліцею. За велику підтримку щиро дякую президенту групи компаній ТОВ «Україна-2001», засновнику БФ «На благо України» Вадиму Лейві, Теофіпольському селищному голові Михайлу Тененеву. Болить, плаче моя душа за загиблими воїнами, вони ж чиїсь діти. Хіба можна це простити? Ніколи!
Галина Тебенько
