Теофіпольська громада, вся Україна втратила ще одного Героя, який мужньо боронив Вітчизну. Стало відомо про загибель Руслана Васильовича Березюка з Шибени, З 25 березня 2025 року боєць вважався безвісти зниклим. Майже рік рідні вірили, надіялись, шукали, чекали хоча б найменшої доброї звістки. Та експертизи ДНК, акт впізнання підтвердили – він загинув.
Народився Руслан 1 листопада 1977 року у селі Мар’янівка в родині Антоніни Олександрівни та Василя Павловича Березюків. Згодом сім’я переїхала в Шибену, тут купили хату, розживалися на новому місці. Батько працював механізатором в колгоспі, мама – в ланці. Жили дружно, підростали й менші діти – Оксана та Коля.
Ріс Руслан спокійним, товариським, роботящим хлопцем, з малих літ допомагав батькам по господарству. Як закінчив 9 класів Шибенської ЗОШ І-ІІІ ступенів, далі не вчився, став робити на конях в місцевій дільничній лікарні. Далі відслужив строкову службу. Як повернувся, робив в колгоспі їздовим в рільничій бригаді.
- Він в нас був дуже добрим, - розказує сестра Оксана, - компанійським, ні на кого не тримав зла, всім хотів допомогти. І в господарстві в Шибені трудився, і в Гальчинцях. Все вмів робити – мурувати, штукатурити, шубу накидати, людям допомагав. І на заробітках на будовах по Україні робив, і на сонячних панелях був. Щирий, відкритий, товариський, таким його знали всі люди. Та й казали на нього ласкаво – Русік, Русланчик. Ми ж всі пережили страшне горе – як було нашому Колі 20 років, втопився на озері у Хмельницькому…Тож на Русланчика була вся надія.
1 липня 2024 року був мобілізований, після навчального центру та проходження навчання в Польщі був зачислений на службу у 157-у окрему механізовану бригаду, був піхотинцем, кулеметником. Воював на Донеччині, на одному з найгарячіших напрямків, під Покровськом.
- Мав чотири виходи на позиції, на нуль. Як приїжджав останній раз у відпустку, мав такі плани на життя, хотів мати свою сім’ю, бути щасливим. 12 лютого 2025 року вийшов на позиції, 40 днів був там, 26 березня перестав виходити на зв’язок. Я телефонувала до командира, не відповідав. Згодом він передзвонив, сказав, що Руслан загинув, тіло на ворожій території. Потім його побратим зателефонував, розказав, що їх позицію в районі села Тарасівка Іллінської громади Краматорського району Донецької області атакували ворожі FPV-дрони та безпілотники, що Руслан отримав важке поранення, несумісне з життям. Та ми все одно не хотіли вірити, я зверталася всюди, у відповідні установи. 17 липня 2025 року росія передала 1000 тіл загиблих українських військових. І серед них було тіло нашого Русланчика…
Найважче – це чекати. Чекати на тривалі експертизи ДНК, чекати сповіщення на впізнання. Аж 3 березня 2026 року Оксана з чоловіком-воїном поїхала на впізнання в Полтаву.
- Обірвалася часточка моєї душі, - промовляє крізь сльози, - як мені шкода. Де не подивлюся, і в хаті, і на тоці, і на городі – скрізь він, скрізь його руки…Як він любив моїх дітей Максимка та Андрійка! Як вони його виглядали, дядьо Русік казали на нього. Батько наш помер шість років тому, мама сильно хворіє, пересувається на ходунках. Вона росіянка, батько був на заробітках в Кіровській області, привіз її звідти. Ніхто не міг повірити, що буде війна. Навіщо наробили стільки горя? Кажу для себе: пів цієї страхітливої війни я програла, бо втратила дорогого брата; та ще маю надію, що пів цієї війни виграю, що повернеться живим мій чоловік.
У четвер, 19 березня, Руслана Васильовича Березюка поховали, як Героя, з військовими почестями на цвинтарі в Шибені. Розділяємо невимовне горе разом з родиною, а світла пам’ять про Руслана хай живе в серцях всіх, хто його знав.
Вічна слава полеглим захисникам України!
Галина Тебенько
