Пробачте нам…
У неділю, 20 січня, по всій країні вшановували славних синів нашої України, захисників Донецького аеропорту. Ці неймовірні герої - незламні кіборги заслуговують на найвищу шану та повагу. Ці безстрашні хлопці боронили кожного нас з вами. Не обминула ця сумна річниця і нашого Теофіполя. То ж на захід прийшли небайдужі. Але в якій кількості? Найменше, що ми можемо зробити для тих людей, які втратили там найцінніше - своє життя, це прийти,померзнути,пропустити крізь своє серце цю велику втрату, адже кожен з них зробив це за нас, а ми тут під мирним небом спокійно собі живемо. Чим ще ми можемо віддати їм цей неоплатний борг за їх безсмертний подвиг? На жаль!!! Комусь здається, що туди повинні прийти керівники, але коли вони були разом з нами всюди? Інші гріються в теплих квартирах і думають: та хтось все одно вийде і без мене там обійдуться. Треті навіть не збирались, четверті не знали.
Мене ж особисто страшить інше. Чого ми такі байдужі? Немилосердні?

У нас в країні стільки спільної біди і це ніяк не може нас об’єднати, зробити рід-нішими і добрішими одне до одного не лише по відношенню до живих, а навіть до мертвих? Я не маю права судити кожного з вас, бо лише Бог буде судити нас за наші вчинки. Але мені моторошно від того, що з нами всіма діється. Біда в тому, що це не поодинокий приклад, а система у нашому селищі і вже тут влада дійсно ні до чого. Хто не дає нам виконати свій громадянський обов’язок, прийти, пом’янути, вклонитися.
14 грудня вже кільканадцять років відзначається, як День вшанування чорнобильців. Та на заходах крім чорнобильців хто? Ні душі.
15 лютого - афганська річниця. Хто в залі? Лише афганці. З небайдужих - одиниці. Вшанування Героїв Небесної Сотні -знов невелика групка людей. Список можна продовжувати: і вшанування ветеранів, і визволення Теофіпольщини від німецько-фашистських загарбників. Ніби це потрібно лише одиницям. А інші ніби й не живуть у Теофіполі. Шановні мої односельці! Але ж коли відбуваються веселі заходи в парку із застіллям, вас же стільки багато!
Я вас усіх благаю. Прокиньтеся! Схаменіться! Можливо, хтось з вас не проінформований про той чи інший захід? Тоді надайте свої пропозиції. За тиждень наперед повідомляти в районці, але не мовчіть. Бо ми всі повинні йти за покликом серця, а не по вказівці.
Чому ж одні прийшли і плачуть? Чим діти, які загинули, заслужили таку неповагу, що людей мало прийшло, а іншим байдуже до всього,що відбувається у селищі?
Поправте мене, якщо я не права. Висловіть свою думку, але не мовчіть! Ми ж - ЛЮДИ.
Пробачте нам, що ми такі байдужі,
Простіть,що не відчули до кінця.
Нехай Господь вас, рідні, не забуде
За подвиг ваш жертовний до кінця….
Віра Пухніченко, член Національної Спілки Журналістів України, смт. Теофіполь