А я ж ніколи не пишу без причини. Без факту. Так і цього разу. Підштовхнули. Мовчати не можу. Я не поет і не прозаїк. Не шукаю слави і не чекаю похвали. Пишу про те, що мене дуже болить.

Роблю щось, хоч чуть-чуть, щоб насолити ворогу, диким оркам, кацапам. Вношу якусь малюсіньку лепту, щоб підтримати наших захисників.

Судите. Я не ображаюсь, бо не знаєте, що робите. Судите, не розібравшись. В нас так зазвичай – не розібравшись. (І Сашу вивезли з «Січі» – не розібравшись).

Я і сама розумію, що трохи недолуго. Що заставило мене написати цю пісню – «На горбочку»?

Пізній дзвінок.

 – Не пиши так більше, бо дурниця. І образливі слова.

А «дурниця» ось в чому. Побачила по відео, як українські втікачі спокійно чаюють в цивілізованій, добродійній, доброзичливій Європі. І безтуботно співають «Ой, на горі, два дубки».

І так мені стало боляче за наших захисників, за всіх, хто не втік за бугор, а хто грудьми з перших днів цієї жорстокої, страшної, чорної, несправедливої, нерівної, пекельної, кровопролитної, руйнівної, дітовбивчої, неочікуваної, нікому не потрібної, несправедливої, безжалісної війни став на захист наших споконвічних, слов’янських, Богом благословенних Українських земель.

Стали стіною твердо, непохитно. Стали. І дай, Боже, нам сили, терпіння і підтримки від усіх, хто Святим Хрестом хреститься, щоб ми Українці-Патріоти (пишу з великої літери, бо ми того заслужили) очистили нашу землю від внутрішнього і зовнішнього зла, від ворогів, брехунів, зрадників, злодіїв, гнид. А їх ще, ой, як багато!

Галина Журба, село Новоставці