Пам’ятаю, що десь наприкінці п’ятдесятих років минулого століття я, будучи ще школярем, побачив на вулиці села двох високого росту моряків, які крокували мимо моєї хати. Одного я впізнав. То був Володимир – син нашої недалечкої сусідки Марії Тарасівни Рижук. Інший – незнайомий. Але обидва були стрункими, підтягнутими, з гарно напрасованими на «стрілку» штанами-кльош, з під-яких ледве виглядали до блиску начищені черевики. На плечах у них красувалися кольору морської хвилі гюйси, а з-під матроських безкозирок вились кучері-чубчики. Моряки, не звертаючи на мене уваги, пішли, розмовляючи, до оселі Рижуків…

Через день-два до нашої оселі завітала Марія Тарасівна (вона товаришувала з моєю мамою) і пояснила, що отой матрос, котрий ішов з її Володею, то його однополчанин, з яким служили на Флоті не один рік. Звати того хлопця Віктором, прізвище – Поліщук, родом він з Теофіполя. А зараз вони поїхали святкувати свій дембель до його батьків в отой старовинний Човган.

…Відтоді було минуло вже не одне десятиліття. І не повірите: доля звела мене якось з отим Віктором, коли на початку вісімдесятих років я вже працював у засобах масової інформації Теофіпольського району. Адже діяльність журналіста закидає тебе завжди, як не в той, то інший куточок населених пунктів. Так сталося і при написанні газетного матеріалу про трудовий колектив районної санітарно-епідеміологічної станції, яку тоді очолював головний лікар Віктор Побока. Він і порадив мені поспілкуватися із шофером Віктором Максимовичем Поліщуком, бо він багато може розповісти про трудові будні цієї служби з точки зору рядового працівника з багатющим вже на той час життєво-виробничим досвідом.

Розмовляючи з Віктором Максимовичем, я зразу ж відчув його позитивну ауру, якийсь своєрідний затишок. І оповідав він усе неквапливо, вдумливо. З почутого я дізнався, що цей чоловік ще до роботи в райСЕС багато років трудився за кермом «швидкої допомоги» в центральній районній лікарні. Йому доводилось інколи доставляти хворих і у Городищенську невро-психологічну лікарню, що діяла на Шепетівщині.

– А коли я повертався в Теофіполь уже без пацієнта, бо залишав його там на стаціонарне лікування, – розповідав, – то обов’язково на зворотному шляху заїжджав у село Квітневе на Білогірщині до свого колишнього однополчанина по службі на Флоті. Від шосейного шляху до його домівки якихось півтора сотні метрів буде…

– А хто ж той однополчанин? – запитую у добродія Поліщука.

– Та це ж головний інженер колгоспу «Україна» орденоносець Володимир Павлович Рижук. Я колись вас обох познайомлю, бо ми частенько зустрічаємось…

– Я не проти, Вікторе Максимовичу, але я його добре знаю. А тепер вже й знаю, хто з тим Володимиром Рижуком чітко карбували крок вулицею села Квітневе у ті далекі п’ятдесяті роки…

І нагадав я своєму співрозмовнику про його перший візит у Квітневе до оселі товариша по службі, його батьків – Марії Тарасівни і Павла Савовича Рижуків.

Співрозмовник зрадів такому повороту бесіди: в моїй особі появився ще один матрос. Адже наприкінці шістдесятих років я закінчив військово-морську мінно-торпедну школу на базі Чорноморського Флоту. А за подальшим розподіленням продовжував дійсну строкову службу в мінно-торпедній партії вже Балтійського Флоту Союзу РСР.

Буде доречним сказати, що в цій своєрідній ланці вже давненько числився і матрос зі стажем Петро Васильович Пожалюк, який колись разом з Віктором Поліщукам навчалися в Балинському сільському професійно-технічному училищі. Пізніше кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора П. В. Пожалюк більше 30 років очолював у Турівці колгосп «Червоний Жовтень».

З часу того інтерв’ю минуло вже понад чотири десятки років. Ми всі спілкувалися, дружили. Не буде перебільшенням, коли скажемо: є люди, з якими зустрічаєшся не так вже й часто, але при кожній згадці про них на душі якось тепліє, світліє. І тоді перед очима постає образ Віктора Максимовича Поліщука: він, безперечно, належав до цієї когорти людей. Від нього мимоволі заряджались життєлюбністю, прагненням робити щоденні справи якісно, радіти не тільки святам, а й будням. Його наполегливий характер, добродушність, рішучість та оптимізм додавали усім сил долати будь-які труднощі. Люди горнулись до нього, бо в нього для них були відкриті не лише двері його оселі, а й серце, яке відчувало чужий біль і щиро відгукувалося на прохання допомогти.

А ще знали і знаємо цього старого моряка, як щирого вболівальника за долю України, її мужніх синів і доньок, котрі нині боронять незалежність країни у двобої з ненависним ворогом. Він був справжнім українцем! Дуже хотів мати в своєму гардеробі українську сорочку-вишиванку в червоному і чорному кольорах – таку, як в юності йому гаптувала рідна матуся Катерина Полікарпівна. Внучка Юля мала за честь виконати бажання дідуся. Саме в цій вишиванці його спорядили (він так хотів ще при житті) на вічний спочинок.

Похвально, що Віктор Максимович був взірцевим сім’янином, котрий дорожив коханою дружиною Світланою Флорівною, улюбленими доньками Галино та Наталею, милими внуками Юлею, Віктором, Сергієм і Світланою, правнучками Маргариткою і Марійкою, чудовими зятями Володимиром та Іваном – всією ріднею.

40 днів минає, як несподівано, зненацька пішов з життя турботливий тато, люблячий, ніжний дідусь і прадідусь, мудрий наставник, дбайливий господар, надійний друг, товариш, добродушна людина Віктор Максимович Поліщук з Теофіполя. Перестало битися його серце, але, як мовлять, душа живе. І десь вони там вже зустрінуться на небесах з дружиною Світланою Флорівною, з матросами Володимиром Рижуком, Петром Пожалюком…

Співчуття рідним та близьким. Світла пам’ять про Віктора Максимовича назавжди залишиться в наших серцях. Хай почувається йому там тихо й спокійно.

Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ