Мар’яна намагається не плакати, та зрадливі сльози раз по раз навертаються її на очі. Бо щемить її серце від усього: росте малий Давидко, в травні буде йому два рочки, а тато бачив його всього чотири рази; загинули наслідок ворожого обстрілу немовлята в Одесі, Боже, яке страхіття; не покидає і досі її страх, як почала збір коштів на автомобіль для чоловіка Анатолія, а він застопорився, а треба було встигнути, щоб не було пізно, час йшов на хвилини.

Щемить її серце і від добра, бо підтримали збір небайдужі земляки з її рідної Карабіївки, з Теофіпольської громади, а ще й зовсім незнайомі, чужі люди.

– Не знаю, чи я сама б з цим впоралася, – каже, – якби не волонтер Олександр Безощук з Підлісок. І коли я звернулася до нього за рекомендацією Віктор Лебединського, він мені не відмовив, якраз закінчував збір для Володимира Коберника з Човгузова. І все пішло швидше, вдалося зібрати потрібну суму, 180 тисяч гривень, закупити джип та доставити його на передову. Тож я щиро дякую Олександру, бажаю йому всього найкращого. Бо ж за допомогою я зверталася до селищної ради. Та мені відмовили, бо Анатолій з Вінницької області, там приписаний. Хоч він учасник бойових дій, боєць штурмової бригади «Червона калина» Національної гвардії України. То який же він чужий?

Мар’яна Стасюк виросла та живе в Карабіївці. Як закінчила Карабіївську ЗОШ І-ІІ ступенів, вже знала, що буде медиком. Оскільки з дитинства мала дуже вразливу душу, обрала фармацевтичний фах. Та з першого разу вступити до Шепетівського медичного коледжу не вдалося. Пішла в дев’ятий клас Гаврилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. А далі таки вступила до коледжу, навчалася із-задоволенням. Працювала в аптеках, вийшла заміж, народила синочка Максима, заочно здобувала вищу фармацевтичну освіту у Вінницькому Національному Медичному Університеті. Та у першому шлюбі не склалося, розлучилася. Шукала своє жіноче щастя.

– І я його знайшла, – усміхається, – ще у 2016 році в інтернеті познайомилася з Анатолієм. Він якраз вернувся з АТО, це ж також була війна, вона не відпускала. Спочатку переписувалися, потім стали жити разом, їздили на заробітки. Восени 2021 року ми поїхали в Чехію. І там я зрозуміла, що вагітна. Пройшла обстеження, була вражена рівнем медицини й цій країні. Там все на місці, не треба нікуди бігати. Бо як вернулася додому і ставала на облік, то можна було впасти з ніг, так треба було зганятися.

А тут війна. Анатолія, як резервіста, одразу призвали з Хмільника Вінницької області. Вибивав окупантів з Бучі, з Київщини. А 18 травня в Хмельницькому пологовому будинку Мар’яна народила Давидка. То разом зареєстрували дитину та розписалися, як кажуть, на ходу. В червні на три дні, якраз на Зелені свята, відпустили щасливого тата, тоді й похрестили малого в Теофіпольському храмі Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України. Яке то було щастя!

– А далі довго він був під Бахмутом,– продовжує, – в кого хтось на фронті, той знає, як чекати день і ніч, щоб з’явився в мережі та написав, що все добре. З літа минулого року він на Запорізькому напрямку, і там гаряче. Так радію, що завдяки добрим, небайдужим людям вдалося зібрати гроші на автомобіль, адже щодоби доводиться йому намотувати багато кілометрів, таке в нього бойове завдання. У вересні минулого року також приїздив на один день, то впросив його Максимко піти порибалити, я щаслива, що вони подружилися.

Мар’яна палко вірить у нашу перемогу, у мирне, краще майбутнє своїх дітей. Знає, що заради цього має бути сильною, менше плакати, не здаватися. А ще просить всіх ніколи не минати збір, долучатися до нього: є 20 гривень, перекинути 20 гривень, є 100, перекинути 100. Бо вона вже знає, що це таке. А всіх матерів та дружин захисників, їхніх донечок у нашій громаді щиро вітає з Міжнародним днем прав жінок та миру. Закликає єднатися, завжди відгукуватися на чиюсь біду. Заради миру, заради щастя своїх дітей. І звісно, заради своїх синів та чоловіків.

Галина Тебенько