Усі ми смертні, про що постійно нагадують написи при вході на кладовища «Полиш надію всякий, який сюди входить». Й оця невідворотність, попри всі потуги людства, буде завжди в силі. І, мабуть, немає жодної мислячої особини, яка б цим не переймалася. Тоді начебто заспокійливою панацеєю виступають аргументи на кшалт «всі там будемо», «єдина справедливість»: чи то злиденний, чи заможний – ніхто не відкупиться і з собою на той світ статків не забере».

На жаль, при цьому іноді забуваємо, що маємо провести в останню дорогу померлих як слід, по людськи. Тому останнім часом вимальовується така безрадісна картина, про яку донедавна навіть не думалося…

Ще наприкінці 70-их минулого століття в райцентрівському комунгоспі (згодом ВУЖКГ) було створено ритуальну службу. Правда, її діяльність характеризувалася переважно вінками, які тривалий час майстерно виготовляла Клавдія Іванівна Берегела. Згодом цю ритуальну прогалину заповнили приватні підприємці Анатолій Гурський та Віктор Ткачук, частково – Анатолій Корнієнко.

То це в селищі, а в інших населених пунктах? Як мовиться, глухо, як в танку. За винятком, скажімо, Гаврилівки, де є катафалк для відвезення покійних на вічне місце їх спочинку. У свій час похованням односельців опікувалися виконкоми сільських рад та керівники господарств. Тоді, скажімо, не було мороки з труною, її виготовляли в колгоспних майстернях. Ніхто не ламав собі голови й тим, чим доправити покійного на цвинтар – завше для цього виділялася автомашина, а в разі бездоріжжя – підвода.

Сьогодні це все кануло в Лету. Ні, з труною та іншими аксесуарами проблем немає,аби були гроші. А от з іншим… Отож доводиться родичам чи навіть сусідам винаймати катафалк з копачами (людьми, які копають яму) за десятки кілометрів, з Теофіполя. Так було на початку січня у Волиці, Романовому та інших селах. То можна собі уявити, як почуває себе ця своєрідна похоронна команда на «семи вітрах», тобто у кузові катафалка, бо всіх за раз у кабіну не забереш.

І ще кілька слів про копачів. Літа беруть своє, тож не диво, що старші вже не можуть, а молодші за цю справу не дуже беруться. Мало того, інколи нема кому небіжчика винести з хати чи з багатоповерхівки. Бо діють колишні традиції типу «своїм не можна», або на поминальному обіді не їдять виделкою, лише ложкою.

Отже, приготування місця для поховання вже стає проблемою. І з цього приводу пригадую випадок, що стався декілька років тому в Шибені. Трійко чоловіків середнього віку, ступивши з межі подвір’я, простували собі в центр села. Судячи з жестів, були чимось незадоволені.

– Якісь проблеми, мужики?, – поцікавилася родичка власниці обійстя.

 Та ще проблем нема, але скоро будуть. У вас, коли самим доведеться ями копати., – спересердя мовив старіший, більш розважливіший.

Як виявилося згодом, копачам чимось не догодили: чи то не запросили на поминальну трапезу (а останнім часом похорони обходяться без традиційних обідів, чи могорич був не дуже щедрим), але незгода була.

Згадуючи цю сценку, думаю: невже справді до того дійде? Адже дожилися до того, що для сумних ритуальних процедур людей наймаємо з Теофіполя. А кого в тому винувати?

Реформовані в старостати сільські ради? Чи апелювати до совісті? Але ж совість категорія моральна і тут примусово нічого не вдієш. Невже сподіватися на те, що прийде заморський дядя та наведе порядок в нашому домі? Тоді гріш ціна тій реформі децентралізації і нам, бо ми на свою голову обрали таку владу.

Але є й інша думка. Поки ряст топчемо на нашій грішній землі, поки серця б’ються і ноги носять, будьмо людьми. Бо, як у народі мовиться, за горобцями не полетимо і всі там будемо.

Валентин Дузяк, член Національної Спілки журналістів України