Працьовита, енергійна, життєрадісна, з надзвичайно доброю душею – така моя прабабуся Оля. Ще змалечку я любила спілкуватися з нею, слухати її життєві історії. І зараз, коли доросла – люблю не менш. Дорожу моментом, ціную його, бо сьогодні – їй вже 90, а теревенимо ми – все ще як у моєму дитинстві!

Ольга Терентіївна Петрук народилась 2 січня 1934 року в селі Вовківці. Сім’я була багатодітною. Ольга мала ще дві сестрі – Софію та Ганну, і два брати – Євгена і Віктора. Серед живих тепер лиш Оля і найменший Віктор, який зараз проживає на Донеччині – за сотні кілометрів від старшої сестри.

Як і на все її покоління, на долю ювілярки випало чимало важких випробувань. Тривала війна – потім повоєнна відбудова.

– Тата свого не помню. Ше як войни не було, його забрали на підготовку в Ямпіль. Тоді всі жінки ходили, носили їсти своїм чоловікам. Якось мати верталась вже додому і породила сина в пшениці – Вітьку, мого найменшого брата. Одна жінка її помогла принести в кошику ту дитину. І на другий день – ми вже сиділи в льосі, ховались, була война. Батько воював і погиб, – розповідає Ольга.

Закінчивши 1 клас Ольга розпочала свій трудовий шлях в колгоспній ланці. В другий клас тільки почала, як вже дали норму. Тоді їй було 14 років. Проте, попри юний вік, не цуралась жодної роботи. Сапала буряки, бараболі копала, гній возила – все робила.

Загалом – важке дитинство було в родини Петруків. Страшенна скрута. Не було що їсти, не мали в що одягнутися, взутися.

– В нас були одні галоші на п’ятьох. Ті галоші мама хтіла висушити на печі і вони згоріли. Ходили всі босі. Навесні бараболі збирали, які ше оставались на городі, де-інде, вже перемерзлі. Їх терли і пекли такі пампушки. Баба з сусідкою нашою була якось знайшла яму закопану з такими колгоспними бараболями. І от так носили додому їх, сушили, їли, виживали. Просо товкли ломами, пшоно робили, – ділиться прабабуся.

Важким було не лише дитинство, а й бодай усе життя. Фізично працювати доводилось завжди, за будь-яких обставин. Тільки 15 років Ольга пропрацювала на фермі, при тому маючи чималу господарку ще вдома.

На фермі була трудящою працівницею, неодноразово її нагороджували грамотами, подарунками. Хоч життя було нелегким, але, як розповідає бабуся Оля, люди уміли знаходити радість.

– Дуже помню, як Женька Яськова любила співати. Вона вміла, дуже гарно в неї виходило. От їхали ми одного року на Івана з поля, і всі разом з нею співали. Тоді всеньке село вийшло нас слухати, – згадує Ольга Терентіївна.

Були й щасливі моменти в житті Ольги – це створення сім’ї. Разом із чоловіком Іваном прожили 50 років. Виховували двох доньок. Чоловік вже помер. Доглядає бабусю Олю старша донька Віра, молодша – Люба проживає на Миколаївщині.

Усього в Ольги Терентіївни троє внуків – Дем’ян, Тетяна і Наталя. Правнуків шестеро – Владислав, Арсен, Божена, Юлія, Ульяна і найменший восьмимісячний Юрчик. Про кожного із дітей, внуків та правнуків Ольга радісно згадує поіменно, з любов’ю в серці. Каже, що понад усе бажає кожному доброї долі, і чекає в гості у рідній домівці.

– Якось говоримо з сестрою по телефону, згадуємо молодість, і вона мене питає як то нашої давньої подруги звати маму. Кажу, – Люба, я не знаю! Їй-бо з голови вилетіло. Пішла спитала мами. А вона не задумуючись – зразу сказала! Хорошу пам’ять має. Вона у нас молодець! Дай Боже їй здоров’я, – каже донька Віра.

Тож, не дивлячись на всі життєві випробування, наша Ольга Терентіївна зберігає в своїй душі любов і добродушність, а ще – мріє дожити до перемоги України!

Божена Волинець, правнучка, село Вовківці