Ця розповідь про те, як люди зі Святця підтримали поранених бійців, які проходять лікування у лор-відділенні Тернопільської обласної лікарні. І ніхто нікого не знав, не чув, не бачив. А чому так вчинили? Бо ті хлопці – бійці Збройних Сил України, і перебувають вони далеко від рідних домівок. Бо вони – не чужі, всі вони – наші.

А сталося це завдяки заступнику директора Святецького ліцею з виховної роботи Надії Сут. Якраз минулого тижня вона тут лікувалася.

– Перенесла я тут невеличку операцію, – розказала нам Надія Вікторівна, – треба це було вже терміново зробити. Але вразило мене те, що у цьому відділенні на лікуванні перебувало 17 поранених, переважно молодих, бійців. В того відірвана нога, в того поранена рука, той контужений, в того проблеми зі слухом, той на возику, а той лежить, не піднімається. Хоч до них дуже добре ставилися лікарі, медичний персонал, не бачила, щоб їх провідували родичі. В коридорі у них тут свій куточок, з прапорами, шевронами та значками. Розговорилася я з одним бійцем, Сергієм з Здолбунова. Був тяжко поранений, в плече, а нога вся посічена осколками, їх ще треба виймати, а тоді ту ногу лікувати. І батько воює, ще й меншого брата хочуть забрати. Журився, як та мама бідна витримає. А ще сказав, як хочеться домашнього сала! А ще один хлопець Максим, йому лише 22 роки, він з-під Києва, нога у нього відбита, ще до протеза треба її довго лікувати, так хотів покуштувати хліба з смальцем та шкварками і цибулькою до них. Боже, думаю, то ж воно в нас вдома є, кололи ж порося. А до мене якраз мав мій Іван Васильович приїхати. Телефоную я, кажу, треба таке і таке взяти. Подзвонила також до нашого ліцею, розказала, ще до хороших людей, до друзів. І вони всі бігом також позносили: і сало, і смалець, і закрутки, і огірки, і помідори, і цибулю, і часник, яблука, цукор. Цілий багажник завантажили.

І от у п’ятницю, 5 січня, цей вантаж прибув у лор-відділення. Навантажили та привезли три вантажних візки, нарізали хлопцям сала, цибулі, наробили канапок зі смальцем. Всі смакували, дякували тим, хто до цього долучився – зовсім незнайомим людям. І, може, й ніхто з бійців і не знав, що є таке село Святець, що живуть там такі добрі люди. Що заболіло в них серце, озвалося, і вони раз – і відгукнулися. Бо для нормальних людей нема чужих бійців, всі вони – свої, наші. Бо вони там, на нулі, і і щомиті ризикують своїм життям. От поранення отримали.

– Якось так вийшло, – продовжує Надія Вікторівна, – ніхто нічого не планував, а зробилося, і ніхто й гадки не мав про якийсь там піар. Якщо є хоч найменша можливість щось для них зробити, то треба це робити. Бо як не ми, то хто? Особисто я пишаюся, так мені стало легше на душі, що вдалося подарувати їм хоч краплинку добра, людського тепла. Вже тим хлопцям буде трохи домашнього, смачного. Хай поправляються, одужують, і хай береже їх Бог!

Як на мене, то цю зворушливу історію можна поставити у зразок. Зразок людяності, щирості та безкорисливості. Бо можна ж було зовсім цим не перейнятися, думати лише про себе, а все інше – по цимбалах. Аж – ні. Тому то всіх, хто так себе не веде, хто завжди, за будь-яких обставин робить добро, це і вирізняє поміж інших.

А. Джус