Не думав й не гадав я, Володимир Антонович Поліщук з села Волиця, що у свої 84 роки знову побачу війну, війну з росією. Побачу, як хоронять молодих захисників України, як ворог знищує міста та села, як люди змушені тікати від війни, ставати переселенцями.

У Другу світову війну ми, граючись на центральній дорозі з братом Василем та сусідом Петром, побачили, як зі сторони Лідихівки йде колона техніки з озброєними людьми. Ми перелякалися, матері забрали нас до хат. Це було 7 липня 1941 року, коли німецько-фашистські загарбники топтали волицькі землі, і вже з перших днів окупації почали встановлювати свій «новий» порядок – грабували, вбивали, ґвалтували.

Так, окупанти спочатку спалили три хати, згодом розстріляли Федора Романюка, Тимофія Гуральника, Олексія Демчука та ще кількох односельців. Розграбувавши колгоспні ферми, німці змусили селян гнати череду корів на станцію Війтівці для подальшої відправки в рейх.

У червні наступного року окупанти почали справжнє полювання на сільську молодь для примусових робіт у Німеччині. Насильно забирали неповнолітніх. Їм заповзятливо прислужували, старалися місцеві холуї – комендант поліцейської дільниці Іван Мельничук, сільські старости Дмитро Блащук та Іван Романюк. Із Волиці та Шарлаївки на каторжні роботи до Німеччини вивезли 135 хлопців та дівчат, яким було по 15-18 років. А з того пекла до рідних домівок судилося повернутися небагатьом.

Радість визволення від німецької окупації, яка тривала довгих та нестерпних 32 місяці, тобто понад 970 днів та ночей, мої земляки спізнали вже 4 березня 1944 року, коли батальйон 6-ого танкового корпусу під командуванням майора І.С.Зубкова звільнив наше село від гітлерівців.

Війна залишила тяжкі рани в людей та в сільському господарстві. Горе зосталося. Мій батько Антін був забраний в армію у 1941 році, ще до початку війни, загинув в перших боях під Тернополем. Я, мама Євдокія, дідусь Кузьма жили в хатині з однієї кімнати. Життя було дуже важке. Не було що їсти, не було чим палити в хаті, не було у що одягнутися. Зимою в сінях на стінах стояв іній.

Люди кіньми, своїми корівками орали, вручну сіяли та збирали бідний урожай. Підлітки теж мусили брати участь у сільгоспроботах. Весною я водив кілька коней з боронами для стягування після оранки пирію, тоді він був на вагу золота, бо вже було чим пропалити в печі та зварити їсти. В жнива стягував конем солому в ожеред. Зимою ходив до січкарні різати солому для колгоспної худоби.

У післявоєнний час всі мої односельці працювали по-ударному, старалися як найбільш та найкраще виконати норми виробітку, а зарплата була в трудоднях, на які в кінці року щось отримували або не отримували, це залежало від стану економіки колгоспу. Що нашу сім’ю рятувало: мали жорна і ступу, в яких можна було переробляти зерно, щоб спекти хліб і зварити кашу. Був свій верстат і начиння до нього, я сукав цівки, а мама ввечері та вночі, бо ж вдень була в колгоспі на роботі, робила полотно, якого тітка Югасія шила для нашого сімейства одежу.

В 1957-1958 роках коли я вчився в Поляхівській середній школі, відкрив вдома столярну майстерню, ремонтував діжки для квасини, коловоротки для пряжі ниток, робив вікна та інше приладдя для односельців. Під час канікул вчителі Поляхівської школи перевіряли учнів, чим вони займаються. І коли прийшла вчителька і побачила, що я зробив табуретку та вікна, в школі, перед усім класом у 30 учнів вона про це сказала, мені було дуже приємно.

Після закінчення школи захотів вступити у вищий навчальний заклад, бо добре вчився. Прийшов у сільську раду за справкою на паспорт, а мені відмовили, сказали, що треба робити в колгоспі або вербуватися на шахти в Донбас.

Незважаючи на затятий атеїзм, який став складовою ідеології більшовизму, люди в той час були дуже віруючими. Ходили до церкви в Троянівку, в інші села, де були церкви, шанували неділю та християнські свята, дітям передавали давні молитви. І я не раз ходив в Троянівку святити паску. І ще раз наголошую: післявоєнне життя було дуже важким. Не було на кого сподіватися, тільки вірити у Божу милість.

Із 1970 року по роботі мені доводилося спілкуватися з ветеранами війни, питав, що рятувало від куль. Вони відповідали – молитва, віра та надія на Бога. Багато говорили, що носили в кишені іконку та хрестика.

І зараз настала друга війна, всім треба ревно молитися, щоб підлий ворог не топтав нашу святу землю. Страшно не за себе, а за дітей, я свій вік прожив. Для мене, як і для всього мого покоління, життя – це миттєвість між війнами.

Народ наш незнищенний, доки в нього є єдність. Тож єднаймося, українці!

Володимир Поліщук,
село Волиця