6 серпня 2023 року перестало битися серце дорогої людини, дружини нашого незабутнього дядька Олександра Пилиповича Булківського Зінаїди Єгорівни Булківської. Не стало берегині нашого роду, щирої, сонячної, працелюбної, життєрадісної людини.

Народилася Зінаїда Єгорівна 25 серпня 1935 в багатодітній родин в Казахстані. Батько працював на залізниці, і, рятуючись від сталінськиї репресій, більше двох-трьох років на одному місці не затримувався, мігруючи по всьому Союзу. Так доля закинула йогов далекий Казахстан. Дівчина, незважаючи на мізерні статки сім’ї, зуміла закінчити педучилище, а пізніше і педінститут, працювала вихователькою у дитячому садочку,викладачем психології у педучилищі, інспектором дошкільних навчальних закладів Кустанайського обласного відділу освіти. Виховувала від народження до повноліття доньку своєї старшої сестри Марії.

У 1975 році вийшла заміж за вдівця з трьома дітьми Олександра Булківського, зігріла їх своєю материнською любов’ю, стала для них найріднішою людиною. І діти відчули її материнську ласку та називали її найсвятішим сломом «мама». А Зінаїда заради них пішла на самопожертву, відмовившись від народженняспільних дітей. Тягар сімейних турбот ліг на її плечі, оскільки чоловік часто перебував у довготривалих відрядженнях.

Мудра, дбайлива, вірна дружина вона в усьому підтримувала чоловіка. Разом вони виростили і дали путівку в життя всім трьом дітям, дочекалися внуків та правнуків. Ой, як нелегко і непросто було їх піднімати! З дівчатками було простіше. Ті самі вчилися, без особливих нагадувань, а от з хлопчиком треба було прикласти багато зусиль. Разом вчилися, переходили з класу в клас, а пізніше ще й технікумі разом з мамою разом вчилися.

Після виходу на пенсію Зінаїда Єгорівна з чоловіком повернулися у свою рідну Україну, поселилися у Борщівці в хаті своєї сестри Ганни. Були гарними господарями. В них все було до ладу: і в хаті, і на подвір’ї. Облагородили прибудинкову територію, поставили паркан, розбили квітник, завели свиней, птицю. Все літо на подвір’ї цвіли квіти: тюльпани, клематіси, петунії – чисто тобі райський куточок, куди так полюбляв заїхати на хвилинку наш незабутній Василь Корнійович Шуляк (світла йому пам’ять).

Своєю працею, пошаною, взаємодопомогою здобули авторитет та повагу у сусідів, односельців. Зінаїда Єгорівна була віруючою, жила з Богом в серці, ходила до церкви, вважала своїм обов’язком провести в останню дорогу односельців, підтримати сім’ю покійного матеріально (як прийнято в селі).

В українського народу однією з найкращих рис є гостинність. У Зінаїди Єгорівни ця риса займала чи не найперше місце. Любила приймати та частувати гостей, кожного разу придумувала щось смачненьке. Ми кожний раз дивувалися її кулінарними шедеврами.

Зінаїда Єгорівна так глибоко і грунтовно вивчила родину свого чоловіка, як ніхто з її кровних членів, навіть я, що писала родовідне дерево. Вона зібрала та передала мені список прізвищ, імен, тих, кого вже нема з нами, дати їх життя. Непомітно та ненав’язливо вона здружила та згуртувала нашу родину, ми стали більше цінувати, родинні зв’язки, спілкуватися, нагадувати, вітати зі святами, цікавитися життям, справами.

Завдяки Олександру та Зінаїді Булківським на цвинтарі у Василівці з’явився пам’ятний знак (хрест) репресованому і розстріляному 16 травня 1938 році у Кам’янці-Подільському Пилипу Трохимовичу Булківському (його батькові та моєму дідові). До речі, і до сьогодні у цьому місті на місці захоронення жертв репресій немає меморіального знака (хоч деякі джерела писали, що є).

Важко перенесла смерть чоловіка Олександра у 2017 році, смерть сина у 2021 році. Писала у «Свічу пам’яті» про свій біль, спогади, почала писати вірші про смуток, страждання, кохання, свої переживання, думки.

Останні два роки довелося жити у Санкт-Петербурзі у своєї молодшої сестри Ані. Але, видно, дуже сумувала за Україною, за своєю домівкою.Планувала весною на все літо приїхати в Україну. Та все перекреслила війна… Часто дзвонила, хотіла дуже детально знати про все, що відбувалося в Україні, переживала. Частіше дзвонила, коли сестри не було в квартирі. Одного разу запитала у племінника про події на фронті, заспокоїлася після його слів: «Б’ють наші москалів». Думаю, померла з надією на нашу перемогу.

Пішла у вічність дорога людина. Якось несподівано, раптово, обірвалася ниточка її земного життя. Видно, так назначив Всевишній, а серце сприймати не хоче.Тож до того довгого списку у вранішній молитві додалося ще одне ім’я – Зінаїда. Царство їй небесне.

З глибоким сумом племінниці Віра, Галина та вся велика родина