Йде жахлива війна, треба вибороти Незалежність України, вигнати окупантів з української землі. Та у цій смертельній боротьбі гинуть наші Герої, справжні патріоти, які, не роздумуючи, стали на захист країни, рідної землі.

Днями Теофіпольщина попрощалася з ще двома бійцями, жителями нашого краю – Петром Вікторовичем Шкля­руком із Заруддя та Сергієм Володимировичем Кедруном з Теофіполя.

Петро Шклярук народився 1968 року. Проживав у Теофіполі, трудився механізатором. Переїхав жити у Заруддя, бо там одружився. У місцевому господарстві працював на тракторі, потім був сторожем на фермі. З дружиною Ні­ною народили та виростили сина Сергія. Односельці кажуть, що був доброзичливим, товариським, безвредним, нікому не зробив шкоди. Як почалася війна, не ховався, був мобілізований в перші дні, 28 лютого 2022 року. А через тиждень пішов до вій­сь­ка і син Сергій. Служили разом в одному підрозділі, в 63-ій окремій механізованій бригаді. У березні приїздили у відпустку на десять днів. Та зломив батько ногу, відправив його командир додому поправлятися 26 червня. А за два дні до того, як сталася біда, командир відправив сина Сергія, щоб за батьком доглядав. Виходив на милицях Петро Вікторович з хати до хвіртки, розмовляв з сусідами, перехожими, а 8 липня уві сні помер, обірвався тромб.

11 липня, з квітами, живим коридором, провели його односельці в останню путь. Чин похорону за загиблим від­слу­жив у храмі Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України благочинний, отець Василь Крисак. Поховали Петра Вікторовича Шкля­рука з усіма вій­ськовими почестями у Теофіполі, на селищному кладовищі на Алеї Героїв. Назавжди залишився він 55-річним.

Сергій Володимирович Кедрун народився у Тео­фіполі у 1991 році. Як­би не ця клята війна! Бо життя цієї молодої,сповненої сил та надій людини лише починалося. До війська був мобілізований 20 грудня 2022 року, воював на Донецькому, найважчому напрямку. Та не вбе­ріг Господь старшого солдата Сергія Кедруна, обірвалося його молоде життя у 32 роки.

12 липня привезли його у рідну домівку, живим коридором провели до храму Покрови Пресвятої Богородиці, де отець Василь Крисак відслужив чин похорону. Звідти жалобним кортежем провели загиблого бійця на Алею Героїв, на місце його вічного спочинку. Ніхто не стримував сліз, бо в такій біді немає байдужих.

Чи є слова, які б вті­шили, розрадили страш­не горе рідних загиблих? Як жити з таким болем рідним, як змиритися з такою втратою?

Вічна пам’ять і слава Героям! Щирі співчуття рідним та близьким загиблих, розділяємо горе, сумуємо за втратою найкращих синів України!

А. Джус