На одній печі, межа в межу, пліт у пліт, у якому перелаз з широкої доски, на якій ми любили сидіти, смакуючи цілушки хліба, натерті часником. У неї грубша, бо вона одна, а в нас – четверо. А ще у Нелі був дід Грицько. З розлогими, пишними чорними вусами. Через ті вуса люди трішки його побоювалися.

А я з братом щовечора (бо рано спимо) тілький пантрували, коли прийде череда і дід піде доїти корову (бо тітка Марта, Неліна мама, в полях на роботі). Ото ми з братом за алюмінієві кварти і до діда. Влаштовуємося на порозі і чекаємо. В кінці доїння вусань має надоїти нам по тій півлітровій кварті. Наша корівка чомусь серед зими віддала кінці. Тато ледь висунув з хліва, бо снігу по стріху. А на ранок – ні сліду. Собаки оприходували. Ми обережно, щоб не розхлюпати, несли додому. Мама з поля прийде, жменьку круп, третю кварту води – і вечеря готова.

До школи – разом. Тут уже виручали мої старші брати Коля і Ваня. Особливо зимою. Вони йшли попереду і пробивалиу глибокому снігу стежку. Ще й сумки наші несуть.

Незабаром на тому перелазі і зорі рахували, і милувалися загадковим красенем-місяцем. Так і дитинство пройшло, збігло-розбіглось. Бо спіткало їх велике лихо. Серед літа погоріли. І от тітка Марта, уже з трьома діточками, змушена була перебратися до тітки на другий кінець села. Тут наші стежки трішки розійшлися. Промайнули шкільні роки. Неліна родина знову перебралася на старе обійстя. У нову побудовану хату. Ох, і тяжко їм було будуватися. Підростали менші дві сестрички і брат. Ми повиходили заміж. Тепер наші стежки ішли паралельно. Свої сім’ї, діти, робота, купа проблем. Топіро Неля почала будуватися на тітчиному обійсті (та померла). Знову з чоловіком Сашком, який шоферував у колгоспі. Помочі мало. Але сім’я добилася свого. Дім збудований. Кожному з чотирьох дітей – по кімнаті.

Тут починаю будуватися я. От звідси і почалося. Хазяїна в мене не було. Помагали брати, сусіди, і –Неля. Безвідмовно.

– Нелю, прийди, не встигаємо.

– Нелю, треба, толока.

– Нелю, стигне глина.

– Нелю, поможи зготовити, люди роблять.

– Нелю, вторала картоплю.

– Помер син. Неля є.

– Помер чоловік – Неля на порозі.

Завжди вона допомагала. Важкувато мені було.Тато помер зарання. Старші брати порозходилися. Коля поїхав з дружиною по її направленню на роботу. Ваня також, але був ближче. Не завжди виходило приїхати помогти. Але вони старалися. Та в мене була Неля. Була впевненащо вона ніколи мені не відмовить. Поможе, виручить, порадить. У неї вже є досвід. Не завжди я й подякувати встигала, бо, зробивши в мене роботу, бігла до своєї. Але не дивлячись на усі негаразди, ми побудувалися.

Тут пішла уже інша смуга. Весілля, ювілеї, хрестини. Нелі було простіше, в неї – дочки. А в мене – хлопці. Але Неля – подруга. Свої свята навчили її відмінно готувати. Вона і меню складе, і лишніх продуктів не закупить, і відходів у неї не залишається. Все – до нуля. З усіма сватами, зятями, невістками, онуками, правнуками живе в мирі та злагоді. Всім весілля, вечірки, хрестини, дні народження, ювілеї, перші і останні дзвоники, випуски. І її не забувають. Як зійдуться 1 грудня хатні, то повнісінька хата. Як та рукавичка. Студенти завжди провідували.

– Бабусю, ми приїхали.

Дала на морозиво. Через тиждень:

– Бабусю, ми їдемо.

Дала на білети. Всі до неї горнуться. Інколи насварить, а вони обступлять, за ноги, коліна пообнімають (ще дрібненькі)й зовсім не бояться. Слухаються.

Працювала з людьми і скрізь вона була – наша Григорівна. Уже і біля сімдесяти. А встигає скрізь. І ми всі з нею. Пам’ятає все і про всіх. Навіть дні народження усіх однокласників. Завжди привітає, ще і нам нагадає. А шкільні зустрічі! Їх було у нас коло десяти. І все вона.

І війна її не обійшла стороною. І син, і зять, і онук. За всіх тліє душею. Молиться. Отака у нас Неля Григорівна. Не подружка, а музейний експонат. Тож хай береже тебе Господь на твоїй широкій життєвій стежині від лиха та зла. Посилає здоров’я, злагоду, благополуччя, затишок у родині, в оселі ще на багато-багато років.

Галина Журба, село Новоставці