Погода

Генерал Валерій Залужний, головнокомандувач Збройних сил України, каже в інтерв’ю «The Washington Post», що аби наступ України йшов швидше, йому потрібно більше будь-якої зброї. І він говорить усім, хто хоче слухати, включаючи його американського колегу генерала Марка А. Міллі, що ці ресурси потрібні вже.

В інтерв’ю генерал Залужний висловлює розчарування тим, що від України очікують швидкого звільнення територій, хоч ми досі не отримали обіцяних F-16. Тоді як західні партнери ніколи не розпочали б наступу, не маючи переваги в повітрі. Головнокомандувач ЗСУ також вважає, що українські війська мали б використовувати принаймні стільки само артилерійських снарядів, скільки ворог, але через обмежені ресурси іноді мають у десять разів менше. 

«Тому це мене злить», – сказав Валерій Залужний, коментуючи закиди про те, що довгоочікуваний наступ на сході та півдні України розвивається «повільніше, ніж очікувалося». За його словами, війська кожного дня досягають певної позиції – навіть якщо це лише 500 метрів.

«Це не шоу, – заявив головнокомандувач у розмові з «The Washington Post» у середу. – Це не шоу, яке весь світ дивиться і на яке робить ставки чи щось таке. Кожен день, кожен метр дається кров’ю».

Нещодавно у селі Рідка була встановлена зупинка. Щоб дошкільнята та школярі могли тут, у безпечному місці чекати шкільний автобус, щоб доїхати до Поляхової у дитячий садок та Поляхівський ліцей. Як це зробилося?

Весною люди з цього невеличкого села зустрічалися у Поляховій з головою Хмельницької обласної ради, депутатом обласної ради Віолетою Лабазюк. Просили про встановлення такої зупинки, бо ж буває негода, дощ, сніг.

Минуло небагато часу, і за кошти Благодійного фонду сім’ї Лабазюків «Ми поруч» зупинка була встановлена. А на часі – встановлення таких зупинок у селах Борщівка та Василівка. Тож всього на території Теофіпольської територіальної громади вже буде 14 зупинок, встановлених за кошти БФ сім’ї Лабазюків «Ми поруч».

4 липня, у вівторок, працівники сектору поліцейської діяльності № 1 відділу № 2 Хмельницького районного управління Головного управління Національної поліції у Хмельницькій області відзначили своє професійне свято – День Національної поліції України.

Про роботу підрозділу у другий рік повномасштабного вторгнення військ російської федерації на територію суверенної України розмовляємо з начальником сектору, підполковником поліції Олександром Паламарчуком.

– Отож, другий рік триває ця страшна війна проти України, на знищення українців та всього українського. Другий рік в країні діє воєнний стан, що передбачає певні зміни в роботі правоохоронних органів. Як працюється в таких умовах?

– Дійсно, триває війна, Україна відстоює свою незалежність, право на європейський вибір, європейський вектор розвитку. Відповідно до умов воєнного стану змінилися і умови роботи нашого підрозділу. Тож продовжуємо працювати шість днів на тиждень, немає святкових днів, не відпочиваємо і в неділю. Хоч внутрішньо переміщених осіб на території нашої громади стало менше, працюють посилені наряди поліцейських, а в селищі Теофіполь – велопатруль. Продовжуємо відслідковувати дотримання жителями громади та переселенцями комендантської години, відстежуємо ситуацію на предмет проросійських настроїв, діяльності ворожих диверсійно-розвідувальних груп. Але з цим додатковим навантаженням ми справляємося, бо інакше не може бути.

Як ми вже повідомляли, 7 травня у Шибені в сільському будинку культури за визначеною процедурою відбувся схід жителів села, де було прийняте рішення про перехід релігійної громади від Української Православної Церкви України Московського патріархату до Православної Церкви України.

Священник Микола Куницький на схід села не прийшов, перебував зі своїми нечисленними прихильниками та священниками зі Святця, Новоставець, селища цукрового заводу, Трояівки та Волиця-Польової у храмі. І там нібито теж відбулися збори і було прийняте рішення про те, що церкви Шибени та Гаївки залишаються діяти під омофором блаженійшого митрополита Онуфрія. Коли схід села у будинку культури завершився, сюди прибув отець Микола, надав списки людей, які нібито проголосували за вірність УПЦ МП. Виявилося, що у цьому списку були старенькі, хворі, неходячі, а також люди, які перебувають за кордоном, неповнолітні, які не мають права голосувати. А також у списках були записані люди, яких цього дня не було у церкві, деякі люди були записані двічі, а ще навіть було вказано двоє людей, які були у будинку культури і проголосували за перехід до ПЦУ. Чомусь у списках виявилися священники зі своїми дружинами з групи підтримки. Тож списки були суцільною брехнею.

На одній печі, межа в межу, пліт у пліт, у якому перелаз з широкої доски, на якій ми любили сидіти, смакуючи цілушки хліба, натерті часником. У неї грубша, бо вона одна, а в нас – четверо. А ще у Нелі був дід Грицько. З розлогими, пишними чорними вусами. Через ті вуса люди трішки його побоювалися.

А я з братом щовечора (бо рано спимо) тілький пантрували, коли прийде череда і дід піде доїти корову (бо тітка Марта, Неліна мама, в полях на роботі). Ото ми з братом за алюмінієві кварти і до діда. Влаштовуємося на порозі і чекаємо. В кінці доїння вусань має надоїти нам по тій півлітровій кварті. Наша корівка чомусь серед зими віддала кінці. Тато ледь висунув з хліва, бо снігу по стріху. А на ранок – ні сліду. Собаки оприходували. Ми обережно, щоб не розхлюпати, несли додому. Мама з поля прийде, жменьку круп, третю кварту води – і вечеря готова.

До школи – разом. Тут уже виручали мої старші брати Коля і Ваня. Особливо зимою. Вони йшли попереду і пробивалиу глибокому снігу стежку. Ще й сумки наші несуть.