Це про сім’ю Валентини Миколаївни та Миколи Вікторовича Тимощуків з Рідки. Бо виростили справжнього патріота, захисника Вітчизни, гідного сина України. Обрав Андрій мужню професію – боронити рідну країну, рідний край, і батьки підтримали його вибір.

 – Ніколи наш хлопчик нас не підводив, – розказує мама Валентина Миколаївна, вчителька початкових класів Поляхівського ліцею, – ріс відповідальним, серйозним, вдумливим, допомагав нам. Ми ж намагалися прищепити йому найкращі риси, почуття гідності, честі, справедливості, вчили завжди робити добро та відповідати за свої вчинки. Коли закінчив Поляхівський НВК ЗОШ І-ІІІ ступенів-колегіум, сам обрав навчальний заклад для здобуття вищої освіти. Це був Бережанський аграрно-технічний інститут, інженерно-механічний факультет. Навчання подобалося, одночасно вчився на військовій кафедрі. По закінченні інституту, у 22 роки, уклав контракт на службу у Збройних Силах України. Ми не перечили, позитивно сприйняли , бо він вже був дорослий, сам приймав рішення. Вважав, що зі своєю освітою в армії може принести більше користі. Так воно і сталося, адже 12 років прослужив на Рівненському військовому полігоні. Знаємо, що це була надзвичайно відповідальна робота, був повністю завантажений, їздив у відрядження за зброєю, на схід, коли вже у 2014 році почалася війна. У січні 2022 року, коли стали створюватися підрозділи територіальної оборони, перевівся у Шепетівку, хотів бути ближче додому.

З п’ятого серпня 2022 року Андрій Тимощук перебуває у зоні бойових дій. Спочатку це був Харківський напрямок, Ізюм, Чугуїв, три місяці був у найгарячішій точці – під Бахмутом.

 – Сказати, що ми переживаємо, це нічого не сказати,– продовжує нашу розмову батько Микола Вікторович, – бо це ж війна, страхітлива війна, де масштаби жахіття, смертей вражають. І це страшне випробування випало на долю наших дітей. І вони мають вистояти, перемогти. Один раз Андрій приїздив додому на десять днів, якраз на новий рік. Він змінився, бо війна змінює всіх, став ще більш серйознішим. Але він налаштував нас, що все буде добре, що буде перемога, що інакше не може бути. Ми в чому могли, допомагаємо йому. Восени, коли гостро постала потреба в автомобілі, ми, наша родина, друзі змогли зібрати відповідну суму і закупити його. Дуже він хлопців виручає, адже постійно треба бути мобільними, адже орки весь час обстрілюють наші позиції, там суцільне пекло. Як учасник Гуманітарного штабу Теофіпольщини, буду і надалі брати участь у його акціях, підтримувати наших бійців,бо вони чиїсь діти, вони там воюють за нас, щоб ми жили у спокої та мирі.

Тепер найбільша радість Валентини Миколаївни та Миколи Вікторовича – отримати дзвінок, почути голос Андрія. Дні і ночі проходять в чеканні, і коли він не телефонує кілька днів, тиждень, тоді дуже боляче.

 – Але знову і знову, – у голосі Валентини Миколаївни звучать радісні нотки, – приходить віра, впевненість, що перемога буде, що все буде добре, що повернеться наш Андрій. Так само вірю, що все буде добре з моїм рідним братом Анатолієм Кецом, працював водієм у місцевому господарстві, отримав повістку, пішов безвідказно у жовтні минулого року. Намагаюсь не плакати, хоч часом і плачу, але беру себе в руки. Бо має хтось захищати нас, вигнати окупантів з нашої рідної України.

Галина Тебенько