З 2014 року, коли почалася російсько-українська війна, про родину Шевчуків з Малих Жеребок ми не раз писали. Бо ж це єдина родина на Теофіпольщині, де батько та двоє синів стали учасниками Антитеростичної операції та Операції Об’єднаних Сил. Батько, Олександр Іванович, був мобілізований у серпні 2014 року, було йому тоді 40 років.

Служив артилеристом у складі 93 окремої механізованої бригади, воював під Донецьким аеропортом, Пісками, Кураховим. Гордилися ним сини Володя та Андрій, старший вчився на штукатура-маляра у Теофіпольському аграрно-професійному ліцеї, менший – у Волочиському професійно-технічному ліцеї на зварювальника. Чекала, виглядала, молилася за чоловіка дружина Зоя Олександрівна, доглядала велике господарство, пасіку. В усьому допомагали хлопці, як були вдома.

Слава Богу, повернувся Шевчук-старший додому у вересні 2015 року. А 1 жовтня вісімнадцятирічний Володя підписав контракт на три роки на службу у Збройних Силах України. Мав дуже важку, небезпечну роботу. А як закінчився цей контракт, підписав ще на один рік, а тоді ще на один, прослужив п’ять років.

В липні 2017 року вісімнадцятирічний Анд­рій підписав контракт на три роки. Служив у гірсько-штурмовій бригаді, по 9 місяців був на передовій, в окопах, отримав контузію. Восени 2020 позакінчувалися у хлопців контракти, повернулися додому, свій обов’язок перед Батьківщиною виконали. Володя захотів жити у рідних мальовничих Малих Жеребках, господарювати на землі, допомагати батькам. Андрій же вирішив бути водієм. Мали хлопці хороших дівчат, збиралися одружуватися.

 – І тут – ця страшна війна, – розказує Зоя Олек­сандрівна, – 24 лютого все перекреслило, всі плани, всі надії. Цього першого дня війни мої Саша та Володя поїхали у військкомат, адже були резервістами. Через кілька днів вони пішли у військо, а в червні на фронт пішов і Андрій. Чи могли вони поступити інакше? Звісно, не могли, бо ж знали, що то за вороги, що то за «руській мір»… Вже другий рік троє моїх найдорожчих людей на фронті, в основному у «гарячих точках», тепер Саша під Авдіївкою, а хлопці – під Бахмутом. Чи можу я розказати словами, як мені? Та намагаюся триматися, не розклеюватися, бо знаю: вони мене захищають, захищають Україну, захищають своє майбутнє мирне життя, знаю, що перемога буде. Я дуже вдячна моїм землякам, жителям Малих Жеребок та Михиринець, які минулого року відгукнулися, здавали , переказували на картку гроші на авто­мо­біль для бойового підрозділу, де служить Володя. Дякую тим людям, які ходили по наших селах, зверталися до людей. Дякую нашим друзям, які допомагають обробляти землю, доглядати нашу пасіку, які підтримують ме­не, сама б я не впоралася.

Днями до Зої Олександрівни завітав депутат Хмельницької обласної ради, волонтер Віктор Лебединський. Привіз гостинці, по-дружньому поспілкувався з дружиною бійця, мамою 26-річного та 24-річного бійців, наших захисників.

 – Я знаю цю родину, – каже, – адже як волонтер, представник благодійного фонду «Захисти Хмельниччину» працював і з Олександром Івановичем, і з Володею, маю перед ними певні зобов’язання. Оскільки займаюся постачанням автомобілів з Європи для бійців з Хмельниччини, радий, що тепер спрощена процедура їх отримання. Якщо раніше потрібний був гарантійний лист з військової частини, і цей автомобіль міг не потрапити конкретно до бійця та його побратимів, тепер цей автомобіль можна оформити на бійця, на фізичну особу. Я зв’язався з Володею, він має повідомити, що найбільше зараз треба для бійців його підрозділу, чи якесь військове обладнання, чи автомобільна техніка. Як тільки буду знати, що треба, одразу почну над цим працювати. А родиною Шевчуків, єдиною у нашій громаді, де батько та двоє синів воюють на фронті, дуже вражений. Бо це люди, завдяки яким, у тому числі, неминуче настане наша велика, спільна перемога. А взагалі ми всі повинні турбуватися про кожну родину, чиї батьки, сини зараз захищають Україну.

Зворушена була Зоя Олександрівна. Бо чекати трьох бійців нелегко, постійно болить душа, ні вдень, ні вночі не має спокою, завжди на серці тривога. Та вона все витримає, бо сильна духом. Але так багато важить добре, щире слово, просто людяність.

Галина Тебенько