Хто він? Важко впізнати воїна, який несе приспущений наш синьо-жовтий стяг, проводжаючи в останню земну дорогу загиблого святчанина Ярослава Вовка.

Так це ж Григорій Левчук, який сім років тому, зустрівши нас з Іваном Васильовичем сказав, що завтра йде в АТО. Пройшло сім років від тієї зустрічі. Для когось це – мить, а для когось це відстань у ціле життя.

Навіть важко повірити, що стільки може витримати людина, її психіка. Сім років на передовій. Суцільні бої, суцільні ризики, бомбардування, ракетні обстріли, втрати побратимів, з якими тільки що ділив окраєць хліба, окопний пайок. Найважче втрачати людей. До цього не можна звикнути ніколи.

Чотири рази Григорія вважали вже двохсотим після важких контузій, але при Божій помочі вижив, усе пережив, і вісім раз лікувався у шпиталях.

І ось він у короткостроковій відпустці. Завідуюча нашою Святецькою сільською бібліотекою Віра Букевич організувала зустріч із воїном. Щирі слова подяки Іраіди Троян, теплі рукостискання Анатолія Рея і мої побажання, як ведучої.

Ми слухали, затаївши подих, розповідь Григорія, який пройшов пекельними дорогами Мар‘інки, Зайцевого, Попасної, Бахмута, де на кожному кроці чатувала смерть.

– А орків було стільки, як гороху в мішку. І ми їх не щадили, кулемет розжарувався, часом не вистачало і патронів, а вони лізли і лізли. Вагнерівці, спецпризначенці, озброєні зеки в арештантських фуфайках сунули на нас. І ми розуміли, що загарбників потрібно зупинити, відбити, знищити будь– якою ціною, – згадує Григорій Левчук.

А ще він розповів історію, як відомий тернопільський волонтер Володимир Мосейко (родом з Молоткова), підійшовши до нього, шукав Гришу.

– Та, на жаль, він двохсотий,– відповів я, – але якого вам Гриши треба?

– Та Левчука я шукаю.

– Так це ж я і є перед вами. І ми обійнялися по-братськи, аж тепер, впізнавши один одного. Бо у свої молоді роки ми, лисогірські і молотківські хлопці, разом парубкували. А тепер клята війна змінила нас до невпізнанності.

По завершенню теплої зустрічі ми вручили воїну тепла шкарпетки, що в‘яжуть для захисників наші майстрині-рукодільниці, а також передали сухі пайки від волонтерів «Козацькі страви для ЗСУ по-лановецьки».

А наступного дня легковик зупинився біля наших воріт і на подвір‘я зайшов той самий воїн Левчук, якого ми вчора зустрічали у сільській бібліотеці. Натруджені мозолясті руки 55-літнього героя, які сьогодні кують перемогу, тримали святий подарунок для нашого ліцею – жовто-блакитний прапор знаменитої 24 окремої мотострілкової бригади імені короля Данила. Нашому здивуванню і вдячності не було меж. Для нас 24 бригада вже стала як рідна, адже в ній давно воює наша святецька бойова медикиня Аліна Мельник.

На тлі розгорнутого стягу чітко виписаний шеврон 24 бригади, лик Спасителя і окремі автографи її бійців. Григорій розповів, що цей прапор пройшов героїчний шлях честі, відваги і мужності наших воїнів проти московитської орди ще з часів антитерористичної операції.

Цей стяг займе почесне місце в залі бойової слави Святецького ліцею.

На завершення Григорій сказав, що ми обов‘язково переможемо, що б це нам не коштувало. Украіну ніхто ніколи не поставить на коліна, і наш прапор замайорить і на Донбасі, і у Криму!

Слава Збройним Силам України! Слава таким мужнім українським воїнам, як наш земляк Григорій Левчук!

Надія Сут, заступник директора з виховної роботи Святецького ліцею