У скарбниці мудрості українського народу є такий вислів: «Молодість дається кожному, а старість – обраним». Дійсно, поважний вік являється особливим даром Божим. Саме такої благодаті Божої удостоєна Галина Назарівна Кашперук (дівоче прізвище Краков'ян), шановна жителька села Рідка. Свій 90-річний ювілей вона зустріла ще 28 січня цього року. Але ніколи не пізно написати про хорошу людину, велику трудівницю, яка гідно прожила своє життя.
На моє прохання ми зустрілися у її оселі, де я занотував деякі короткі епізоди її не такого вже й короткого життя-буття. Деякі подробиці доповнив її старший син Микола, який проживає у сусідніх Бережинцях. За свої 90 років Ганні Назарівні довелося бути не лише свідком, а й пережити всілякі біди, тяжкі часи в Україні. Тому нелегким та тернистим було її життя. Адже народилася напередодні голодного 1933 року у простій селянській багатодітній родині, де зростало шестеро дітей, два хлопчики та четверо дівчаток. Батьки були трудящими людьми, до колективізації працювали у власному господарстві, після в колгоспі, під час війни – у так званому загальному дворі, після війни – знову в колгоспі.
Мудра, поміркована, з розумними очима чистої благодаті, розповідала вона мені про свою родину, про рідне село, про навколишні села, скільки в селі було людей, хто як жив, які тоді люди були працелюбними та дружними, як спільно розбудовували власні та колективні господарства. Згадувала про померлих, з болем говорила про покинуті та порожні хати. Казала все це без журби, розпачу та сліз. Бо Господь дає кожному свій хрест, сильному завжди важкий, бо не зігнеться, не зламається під цією ношею. ЇЇ родині попався таки важкий. Батько загинув під Тернополем, весь тягар тогочасного життя взяла на себе мати.
- Я з сестрами та братами успадкували від батьків любов до праці, до взаємної виручки, - розповідала, - завдяки цьому пережили дві голодовки, часи німецької окупації. Як ми бідували! Не було у що вдягнутися, взутися, а наїлися ми аж у 50-их роках. Не було, напевне, в селі такої роботи, яку б я не робила. Босими ногами по стерні ходила, водила коней з плугом та боронами, коровою у ярмі скородила, косила, коноплю тіпала, торф копала, на рівні з дорослими до молотарки ходила. Знаю, як на верстаті треба було ткати, майже у повному складі він ще в мене зберігається.
Із-задоволенням пригадала про такий український давній звичай, як вечорниці. Бо тут, крім веселощів, пісень та танців, дівчата та жінки обмінювалися досвідом з вишивання, в'язання, шиття, вироблення інших, потрібних у господарстві речей. Але вся нитка її розповіді зводилася до одного фокуса – до життя її рідні. З дитячих років я запам'ятав, як селі говорили: в Назарихи всі діти були башковитими.
- Напишіть про моїх двох братів та трьох сестер, - казала, - вони в мене цього заслуговують. Найстарша Павліна, 1927 року, була вчителькою. Сіяла добре, розумне та вічне в Західній Україні. Брат Федір, 1929 року, за фахом був агрономом-організатором, займав керівні посади в колгоспах, брав участь у створенні колгоспів на Західній Україні. Брат Микола, 1934 року, закінчив вечірнє відділення Київського політеху, все життя працював інженером-конструктором на заводах Києва. Мої сестри Галина та Марія закінчили медичні навчальні заклади, працювали, царство їм небесне.
Сама ж Ганна Федорівна навчалася в Рідецькій початковій школі, далі закінчила Поляхівську семирічку і все життя пропрацювала в місцевому колгоспі. ЇЇ трудовий стаж сягає 50 років, вирощувала рясні врожаї цукрових буряків, трудилася на зернотоку, клала ожереди соломи, працювала на свинофермі, на відгодівлі великої рогатої худоби. Не раз її фото було на колгоспній та районній дошках пошани, нагороджувалася грамотами, подарунками. Тож можна з впевненістю сказати, що все її трудове життя було сповнене копіткою працею.
В такий поважний вік часто згадує цікаві миттєвості пережитого життя. Називає прізвища голів колгоспів, за яких працювала, вчителів, які вчили її в Рідці та Поляховій. Пам'ятає і своє весілля, яке справили з допомогою братів та сестер. Була у весільному платті, у вельоні. Люди на такі оказії сходилися, хоч їсти такого особливого нічого не було. Було у неї, мабуть перше весілля в селі, де була не одна склянка, а декілька.
Все своє життя Ганна Назарівна прожила з Богом у душі, по заповідям Божим. В ЇЇ кімнаті висять образи, обереги, є релігійна література. До тих пір, коли ще не підводили ноги, ходила до церкви. Тепер же помаленьку ходить з палицями, з трудом ще виходить на город, дає домашнім поради, поле грядки, дає їсти собакам, котам, птиці, наглядає за двома онуками. Всього ж має шість онуків та десять правнуків. Проживає в сім'ї молодшого сина Василя, але своєю опорою, надійним тилом вважає старшого сина Миколу.
Щасливим вважає себе і її старший син Микола. Каже, хоч йому вже 63 роки, і вже дід, почуває себе сином, бо є кому сказати таке дороге слово «мамо». Дякує Богу, що зберіг йому найріднішу людину до таких літ.
Філософи та богослови до цього часу ламають списи на одному споконвічному питанні: «Чи людина сама собі обирає долю, чи доля обирає її сама?» З вищезгаданого виходить, що Ганна Назарівна долю обрала собі сама.
Володимир Лисюк, село Рідка