9 жовтня Людмилі Макарівні Фесун з Базалії, ветерану, справжній подвижниці педагогічної ниви, виповниться 70 років. Але така ж енергійна, завзята, привітна, усміхнена, випромінює світло та тепло. Педагогічній роботі віддала 46 років напруженої праці, її шанує, визнає вся освітянська спільнота нашого краю.

– Я завжди дуже любила дітей, любила свою роботу, йшла у школу, як на свято,– ділиться спогадами, – тож завжди почувала себе щасливою. І в часи юності, коли навчалася на у Чернівецькому Державному університеті на факультеті української мови та літератури, коли була дуже завантаженою, встигала наполегливо вчитися, співати в хорі, скрізь бути першою, бути активісткою. Тут я зустріла своє єдине на все життя кохання, свого чоловіка, студента медичного факультету Івана Васильовича Фесуна з Новоставець, тут народилася наша донечка Галинка. Починала я працювати у школі у селі Комарівці під Чернівцями, далі у рідних Шекеринцях Ізяславського району вихователькою дитячого садочка. А далі 9 років ми прожили в Шибені, коли після інтернатури Ваню направили головним лікарем у Шибенську дільничну лікарню.

Про той час у Людмили Макарівни – найкращі спогади. Бо зустріла у Шибенській середній школі прекрасних людей, добрих наставників – тодішнього директора школи Панаса Климовича Пуцака, вчительку початкових класів Тетяну Ісаківну Журибіду, родини Стецюків та Савчуків, які стали нашими друзями на все життя.

– Я починала тут працювати вчителькою молодших класів, – продовжує, – тож саме Тетяна Ісаківна, ця людина від Бога, її доброта, материнська турбота допомагали мені і в роботі, і формувати свою сім’ю. Царство їй небесне. З великою повагою ставилася я до Софії Захарівни Зотенко, Софії Миколаївни Левченко, до Надії Василівни та Павла Корнійовича Бабіїв, до Ростилава Петровича Мельника та Ганни Антонівни Іванюк, та й до всіх вчителів, до людей у селі. Навчала дітей української мови та літератури, була заступником директора. Тут народився наш менший син Сергійко. І тут я весь час співала, і в сільському хорі, і у вокальній групі, і в хорланці.

А в Базалії, куди Івана Васильовича перевели на посаду головного лікаря, прожила Людмила Макарівна вже 36 років. І тут вона стала своєю, бо завжди у неї складалися приязні відносини з колегами, з учнями, батьками, просто з людьми. Завжди їй можна будо довіритися, розказати дуже сокровенне, свій біль. Вистачало її великого серця на все – з натхненням викладала в Базалійській ЗОШ І-ІІІ ступенів улюблену українську мову та літературу, була прекрасним заступником директора з навчальної роботи, і знову співала.

– Дуже додало мені те, що колектив нашої школи долучився до запровадження у виховній роботі гуманної педагогіки видатного педагога Амонашвілі, – захоплено промовляє,– ми брали участь у всеукраїнських семінарах, дуже багато почерпнули для себе щодо роботи з батьками. Ми проводили нестандартні батьківські збори, щоб батьки кращу розуміли, чим живуть їх діти, про що мріють, як їм самоутвердитися в дорослому житті, як зробити усвідомлений ви­бір професії.

Але майже три роки тому, 25 листопада , довелося їй пережити важкий удар долі – після важкої хвороби пішов у вічність її Іван Васильович. Бо ж прожили разом майже 45 років.

– Відірвалася більша половинка мого серця, – зітхає з сумом,– бо він був прекрасним батьком, в нас хаті завжди лунала українська пісня, він грав на гармошці, ми навчили співати наших дітей українських народних пісень, в нас була щаслива родина.

Людмила Макарівна з цього нового навчального року не працює в школі. Пішла гідно, життя продовжується, задоволена, що вже вдома. Порається по господарству, тішиться своїми онуками – Даринкою, Макарчиком та Захарчиком.

– Живу в гармонії з собою, з людьми, з навколишнім світом, – підсумовує нашу розмову, – робила і роблю добро, тож і не здається, що більша частина життя вже прожита, бо душа залишається молодою і життя прекрасне в будь-якому віці. Співала, буду співати, скільки буду жити. Аби закінчилася війна, настала перемога, щоб нікому більше не було ніякої біди.

Галина Тебенько