Продовження

Оскільки я зростав без батька, то життя змусило мене навчитись ремонтувати і утеплювати двері в хаті, викопати в землі льоха, яму на засипку картоплі на зиму. До всього треба було докласти і розуму, і фізичних сил.

Треба сказати, що зими колись були багатосніжними і морозними. Тому стіни хати зовні обкладали загатою із соломи та пирію. Нині ж подібних хат в жодному селі не побачиш.

На колишній садибі Ковальчуків

Ось таке моє дитинство і життя моєї матері. Бо де є господар, то там легше, краще, а в матері самотнє вдовине життя. Не пізнала вона щастя змалку, не встигла відчути його й потім. Не вчилась вона і в школі, бо зростала сиротою. Не вміла ні читати, ні писати. В 1938 році, як і багато інших жінок, відвідувала лікнеп, то могла по складах прочитати напис великим літерами. Проте від природи вона була розумною й мудрою. До речі, вміла порахувати гарно гроші, яких у нас, на жаль, ніколи не було.

Хочу описати й про одяг, який носила більша частина населення. Кожна сім’я сіяла коноплі. Тепер їх сіяти заборонено, бо це якась там наркотична рослина. А тоді сіяли. Влітку вибирали на ділянці стебла конопель, які називали плоскінню. Це чоловічі рослини, а жіночі з насінням, вибирали пізніше, і називались вони матіркою. Матірку обмолочували, відбираючи насіння, котре вживалось в їжу, а також слугувало для засіву наступного року.

Всі вибрані стебла в’язали в снопи, сушили на сонці, а потім носили до ставка і на мілководді замочували їх на два тижні. Зверху ці снопи обов’язково прикривали ставковим мулом.

Після двох тижнів коноплі виймали з води, добре обмивали від болота і забирали додому, де їх сушили на сонці. Потім висушені коноплі тіпали на терниці, одержуючи згодом волокно. Це волокно чесали спеціальними щітками і прочісували на спеціальному гребеневі, на тильному боці якого залишалось так зване клоччя. Потім оте клоччя пряли веретеном, щоб з нього зробити на верстаті грубе полотно – мішковину. Залишене ж на лицьовому боці гребеня волокно – кужіль – пряли на коловоротку. Тоді цю нитку змотували з шпулі прядки в клубки, а з клубків на снівницях розмотували у великі пасма для того, щоб на верстатах виткати полотно. В сільських людей було по кілька верстатів.

Виткане полотно потрібно було ще вибілити. У травні-червні, коли сонце вже добре гріє, кожна господиня простеляла на березі біля річки довгі пасма цього полотна і кілька разів на день поливала його водою. Сонце трішечки вибілює лицьовий бік полотна і воно стає готовим для пошиття того чи іншого виробу. До речі, весь спідній і верхній одяг був з такого полотна. Верхній одяг: сорочки, штани, спідниці фарбували, використовуючи замість хімічних фарб кору дерев – бузини, дуба, барбарису та інших рослин.

 Кравців у селі було кілька, але найздібніший серед них – мій дядько Прокіп. Але ж усім він пошити не міг. Тому робив крій полотна за розмірами на замовлення, а жінки вже вдома кожна шила голкою і вдень, і вночі – коли мала вільний час. В голку вставлялась нитка такого ж кольору, як полотно, і - Господи допоможи.

З жіночої одежі я пам’ятаю кафтана. Ця одежина нагадує довге жіноче плаття. Пошитий кафтан був із домотканого полотна, в якому вздовж чергувались білі та сині нитки. Часто, щоб отримати сині нитки, білі нитки фарбували фарбою, або рідиною з плодів бузини.

Піджаки шили з полотна, або з овечої шерсті – вовни. Господарі, які утримували овець, влітку стригли їх та пряли веретенами з вовни нитки. А вже потім з ниток виготовляли на верстаті тканину.

Скажу вам, що саме в такому одязі 1951 року я поїхав на навчання до Тбілісі. Уявіть собі, що я був у піджаку з полотна. А до цього я взагалі ходив у полотняному одязі. Адже, щоб придбати в магазині ситцю, люди ще з ночі займали чергу. Таке спостерігалося до початку війни 1941 року.

 А ще були в селах спеціалісти, котрі вміли з чорної шерсті валяти тканини у вигляді довгого полотна, з якого шили довгий одяг для чоловіків – гуньки. А ще в кожній сім’ї були довгі та короткі кожухи, які шили з виправлених овечих шкур. Кожухи обов’язково підперезували на собі поясами, що були вив’язані з чорної шерсті, або фарбували білу в червоний колір. Кожухи були в основному головним одягом на зиму.

Щодо взуття, то воно колись було таким, як і тепер. Але коли зими були сніжні та із суворими морозами, тоді люди на взуття в’язали солом’яні верзуни. Я навчився і сам робив такі верзуни собі із соломи. Вони надягались на взуття, як калоші. Для цього я брав просту житню солому і сплітав з неї довгу косичку. Потім робив з дроту голку, затягував в неї нитку і цією ниткою, згортаючи кіску, починаючи з підошви, форми взуття і зшивав її між собою. Набута форма калоша надягалась на взуття. Було дві вигоди: тепло в ноги і взуття не рвалося. Будучи підлітком, я частенько у верзунах їздив на ковзанах по льоду.

На руки на зиму в’язали глицею рукавиці, а на літо – тапочки, так звані «чуні». Я й сам вив’язав собі рукавиці з шерстяних ниток. Робив я це так. Змайстрував з гілки вишні ключку, що подібна до гачка, і пряв з клоччя грубу нитку. Вистругав з дерева маленьку гличку, подібну до гачка, і в’язав рукавиці собі, матері та на замовлення. З такої ж нитки в’язав на літо собі та матері чуні. Вони були схожі на літні туфлі. Підшивав підошви старою телячою шкірою. Ходили ми в них до того часу, поки вони не порвуться. Після того в’яжу нові. Особливо рятували вони нас під час жнив, при ходінні по стерні – всі ж ходили босими. Нагадаю, що більшість людей вже з березня, як тільки земля підсохне, ходили босоніж аж до морозів.

В поета Павла Грабовського є на цю тему вірш «Швачка». Ось в такій одежині і я ходив у молодості.

А ще майже кожна сім’я утримувала овець, яких стригли влітку. Цю шерсть пряли веретеном. З цієї пряжі на верстатах виготовляли тканину і шили верхній одяг. Часто шерсть валяли і з цієї тканини шили верхній одяг – гуньки.

 З виправлених овечих шкір шили кожухи. Це робили спеціально навчені люди – кожухарі. Були такі сім’ї, що мали по кілька кожухів. З пряденої шерсті в’язали пояси, якими підперезувались взимку по кожухові. З більш тонших шерстяних ниток на верстатах ткали пояси для жінок. Наголошу, що такі пояси носили здебільшого заможні люди. В мене зберігається такий пояс ще моєї прабабусі.

Коли 1938 року я пішов до першого класу Троянівської початкової школи, то дядько Прокіп пошив мені з полотна торбину для книжок і зошитів. Така торбина носилась через плече. А щоб зошити в торбині не забруднювались, то дядько з якоїсь старої книжки взяв коричневі обкладинки з картону і нашив на їх згині смужечку тканини для зберігання ручки та олівця. Писали ж ми дерев’яними ручками з пером №38. Чорнильниці носили в руці. Книжка, обкладинки з якої взяв дядько Прокіп, називалась «Золоті руки». То ж він сказав (заповів) мені, щоб в мене до всього були золоті руки, бо в житті треба все вміти. Я добре засвоїв це побажання. І завдяки моїм природним здібностям старався багато чого досягти.

1 вересня 1939 року почалася Друга світова війна. Німеччина напала на Польщу. Частина західних земель України була під владою Польщі, тому радянські війська, випередивши німців, приєднали Західну Україну до Радянського Союзу.

Окупувавши Польщу, гітлерівська Німеччина пішла далі і 22 червня 1941 року напала на Радянський Союз.

Саме в цей час я закінчив три класи і кожен з них – з Похвальними грамотами. На жаль, вони не збереглися. На них були зображені Ленін і Сталін. Тому, коли в село ввійшли німці, мати згорнула ці грамоти в «трубочку» й заховала на горищі під сніпками, Там вони й пропали.

У вісім років я вже пас корови – свою і дядькову. Випасали на шляхах та вздовж доріг. Були в нас тоді свої годинники пастушка. Для цього треба було стати спиною до сонця і дивитися на свою тінь: якщо вона була найкоротша, то знай – це обідня пора і треба гнати худобу додому.

Ще перед війною мати навчила мене, восьмилітнього, доїти корову. Робив я це залюбки, бо корова була спокійною. Крім доїння, треба було ще дати поїсти поросяті та курям, самому щось перекусити, і знову гнати корів пасти. Мати ж на роботі.

Хочу сказати, що дуже великі податки треба було платити державі в довоєнні роки грішми. А де взяти оті гроші? А ще мали ми здати державі двісті літрів молока, сорок кілограмів м’яса та 120 штук яєць.

Виручала корова. Мати розіллє молоко в глечики, а тоді збирає сметану на продаж. Зі сметани також збивали масло. Збивати масло - то вже мій обов’язок. Кисле ж молоко мати відігріває і робить сир. Потім усі ці продукти власного виробництва несе на базар, а виручені гроші віддає на податок.

Утримували ми в господарстві з десяток курей і качок. Качки оптом забирав єврей-заготівельник, якого звали Янкель. Гроші – знову ж на податок.

Хочу зупинитись у розповіді на особі Янкеля. На той час у Теофіполі проживало багато євреїв, але я, незважаючи на свої дитячі роки, запам’ятав Янкеля на все життя. Не знаю чому, але цього високого, худорлявого, з сивиною і лисиною єврея моя мати дуже шкодувала. Казала, що в нього - багато дітей. То ж кожен раз, коли він купував у нас щось із живності, давала йому поїсти.

Забігаючи наперед, щоб не забути, оповім таку історію. Під час окупації Теофіполя німцями, для євреїв настали ще страшніші, ніж для нас, дні. Насамперед, їм було заборонено виходити за межі містечка. Для такої великої сім’ї, як у Янкеля, це означало загибель.

Як я вже згадував, з Янкелем у нас були дуже довірливі стосунки. То ж він відважився порушити наказ німецького коменданта і одного разу якимось чином пробрався до Троянівки. Наш город виходив до берега річки і пройти до хати можна було непоміченим. Не рахуючи маленький відрізок шляху від греблі - через дорогу. На цьому відрізку вже чатував я, коли Янкелю потрібно було повертатися. Якщо тихо, нікого на дорозі немає – я подавав сигнал, що можна йти. І так було безліч разів упродовж цілого року. Мати нагодує єврея, всипле у мішечок відро картоплі й покладе хлібину. З тим і відправляє таємного «гостя», якому треба було годувати велику сім’ю.

Це вже тепер я розумію, що ризику піддавався не тільки Янкель, а й наша родина: моя мати, я і дядько з тіткою, які проживали в одній хаті через стіну, знали про візити єврея. Адже і вони, як і моя мати, допомагали вижити єврейській сім’ї. Це ж було небезпечно. Адже на вхідних дверях у нас, як і в інших мешканців села, висіла табличка зі списком членів сім’ї. Варто було німцям застати когось стороннього, тим більше єврея, - всім розстріл на місці. Проте людяність і співчуття до ближнього з боку моїх родичів були вищими за страх.

А натерпілись його не раз. Навіть я пам’ятаю такий епізод, що й нині при його згадці мурашки по спині повзуть. Янкель сидів біля столу в нашій хаті і їв. Раптом моя мати, що стояла на чатах біля вікна, скрикнула: «Есесівці! Їдуть бричкою. Янкель, треба ховатися!» Зопалу ми зачинили його в комору. І добре зробили, бо вона, коли відчинялись сінешні двері, повністю ними затулялась. Так дивом усі ми тоді врятувались.

 І це непоодинокий випадок. Кілька разів Янкель потрапляв до нас якраз тоді, коли в селі була облава з того чи іншого приводу. І знову нам доводилось його переховувати, щораз потерпаючи, що того буде виявлено німцями.

До чого я це все веду? А до того, що навіть під страхом смерті більшість наших людей, як і моя мати, залишалися справжніми людьми, здатними співчувати, допомагати, захищати. То ж хвала їм, щоправда, вже покійним.

Коли розпочалася війна, в Троянівці стояв кавалерійський полк, а в дядьковій недобудованій хаті розташувався штаб наших. За селом в житі окопались піхотинці та артилеристи зі своїми гарматами. Саме в цей час пішли сильні дощі. Щодня приходили до нас кілька солдатів просушити одяг. Мати розпалювала в печі солому і так вони хоча б трішечки підсушували обмундирування. Одночасно мати пригостить їх обідом чи вечерею та ще й в казанки дасть горохової чи пшоняної каші для тих, хто чатує в окопах.

Але так тривало недовго. Вже на початку липня 1941 року, вночі наші відступили. Перед цим, звечора командири постриглися, як рядові червоноармійці. Погонів тоді в армії не носили, тому військові звання можна було розрізнити лише по петлицях на одежі. То ж і ці знаки вони познімали. Коли я підійшов, то один з командирів дав мені повну жменю цих знаків, мовляв, будеш бавитись. Я не захотів брати, то він викинув їх. Зробили таке інсценування для того, бо боялися потрапити до німецького полону. Адже офіцерів розстрілювали на місці.

Вночі відступили, а через два дні, надвечір, в село ввійшли німці. Ми пасли на березі корів і бачили на протилежному боці річки табуни гусей, до яких наближались на велосипедах шестеро німців. Очевидно, це була їхня розвідка, яка їхала в напрямку Строків. Невдовзі велосипедисти повернулись, порівнявшись з гусьми, почали бити птицю кинджалами. Зібравши здобич, поїхали до Троянівки.

Коли я пригнав корову додому, то в дворі було повно німецьких солдатів. Вони впіймали кілька наших курок, зарізали їх і готувались варити.

Пізно ввечері німці вибрались з села. Так почалася окупація.