Напередодні Дня Незалежності, у розпал широкомасштабної агресії російської федерації проти України, розповідаємо про родину Кислюків з Новоставець. Родину, яка заслуговує на визнання та вшанування. За чітку патріотичну позицію, за відданість Батьківщині, за віру в Україну, за віру в нашу перемогу.

 У Світлани Михайлівни троє синів. Всі троє, як мама, як батько Василь Григорович, здобули вищу педагогічну освіту, закінчили фізико-математичний факультет. Старший Вітя за фахом не працював, треба було утримувати сім'ю, більше заробляти, бо таке життя. Працював на різних роботах, давав собі раду, останніх три роки був начальником зміни на Старокостянтинівському цукровому заводі. Середній Володя викладав математику та інформатику в Новоставецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, трохи працював у відділі освіти, потім з сім'єю переїхав в Шепетівку, також працював у відділі освіти, навчав учнів інформатики в Плесні. Але чи можна на вчительську зарплату купити житло? Тож поїхав у Київ на заробітки, трудився у великому садовому господарстві. За спеціальністю працює лише менший Павлик, викладає інформатику та математику в одній з шкіл Шепетівки.

Світлана Михайлівна 30 років навчала школярів математики у різних навчальних закладах, двадцять останніх з них працювала заступником директора з навчально-виховної роботи Новоставецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

• Я дуже люблю дітей, люблю математику,- каже, - також любила та намагалася добре виконувати свою роботу, постійно підвищувала свої знання та вміння. Всіх моїх учнів я вчила, як своїх дітей,  вчила бути чесними перед своєю совістю, критично мислити та переборювати труднощі. Але майже вісім років тому прийняла рішення вийти на пенсію за вислугою років. У мене з'явилося більше часу для себе, для дітей та онуків, громадської роботи.

Але почалася війна. На другий день Василь Григорович зібрався йти до військкомату. Та по дорозі зустрів товаришів, які сказали: якщо ти не служив, маєш купу хвороб і тобі вже 60 – можеш не йти, не візьмуть. А через обстріли військового аеродрому на початку березня з Старокостянтинова додому з сім'єю повернувся 39-річний Вітя, з Києва повернувся 38-річний Володя.

• Ні Вітя, ні Володя в армії не служили, - продовжує, - та вони одразу з'явилися у військкомат. Ми з батьком їх не відмовляли, бо вони вчинили, як справжні чоловіки, ми поважаємо їх вчинок. Хоч я дуже плакала, але вони не бачили моїх сліз. Забрали їх 20 квітня, служать вони в одному підрозділі, трапився їм толковий командир, наполіг, щоб братів не розлучати. І тут знадобилася їм їхня вища математична освіта.

Та весь час болить материнське серце. Нема спокою ні вдень, ні вночі. Але дала собі зарік – вишивати сорочки, рушники, серветки – до самої перемоги. Поставить на полотні хрестика – не стане ще одного загарбника, а вишила їх вже понад 50 тисяч.

• Я пишаюся своїми синами. Я вірю, що вони повернуться живими та неушкодженими, вірю в українську армію, вірю в нашу перемогу. Бо якщо зараз ми не відстоїмо нашу Незалежність, ніколи її більше не буде.

А ще народилися в її стражденній материнській душі такі поетичні рядки:

             Затихло все і вітер не шелесне,

Не ясно, що нам вечір принесе.

В неспокої і серце трохи тисне,

І подумки я зважую усе.

Історія моєї Батьківщини -

Це давня, це одвічна боротьба.

Я вірю, що народ наш не загине,

Бо до життя у нього є жага.

Нам не страшні їх «гради», БТРи,

Ми не злякаємося, вистоїм в бою.

Усі ми разом з вами – волонтери,

З руїн підняли Армію свою.

Ми зможем все, ми станемо стіною

І ворога не пустимо сюди.

Бо кожен має серце – свою зброю

І вміння вибиратися з біди.

Галина Тебенько