Днями до редакції завітав Микола Митрашевський. Треба було подати оголошення про втрату посвідчення учасника бойових дій. Розговорилися. І цього чоловіка торкнулася війна. На свої очі побачив, відчув, що принесла так звана «спецоперація» російської федерації мільйонам українців. Нічого іншого, крім смерті, каліцтва, руйнувань, знущань, насилля та зламаних доль. Отож, історія Миколи Валерійовича.
Народився герой нашої оповіді у селі Вовковинці Деражнянського району, звідки родом його батько. Зростав у селищі цукрового заводу, закінчив Теофіпольську середню школу № 2. У Теофпольському СПТУ-34 здобув спеціальність шофера-тракториста. Був призваний в армію, служив у військовій частині від Харківського вищого військового авіаційного училища в аеродромній роті. Працював на цукровому заводі, у Новоставцях в місцевому агропідприємстві.
9 липня 2015 року був мобілізований до Збройних Сил України, служив у 128 окремій механізованій бригаді в гірсько-піхотному батальйоні.
- Вже йшов другий рік війни, була лінія розмежування, - розказує, - але постійно було гаряче, адже та сторона ніколи не дотримувалася перемир'я. Після навчання у «Десні» потрапив я в Луганську область, у селище Червоний Жовтень. З вересня по грудень були ми там в окопах, сказати, що було нам неспокійно, це нічого не сказати. З 10 грудня наступила ротація, були на полігонах в Яворові, Широкому Лані . Після цього з березня по жовтень повернули нас в зону АТО, під Піски Донецької області. Знову в окопах, під обстрілами. Звільнився, повернувся додому.
Але так сталося, що через два роки, 20 вересня 2018 року заключив контракт на службу в Луцькому прикордонному загоні. 24 лютого 2020 року перевівся до Донецького прикордонного загону, в зону проведення ООС в Маріуполь.
- Мені так сподобалося це місто,- продовжує,- тут так було гарно, зелено, така була краса. Подобалася мені і служба, я ж пройшов навчання в Ізмаїльському навчальному центрі, був рульовим катера, ми виконували визначені завдання по узбережжю Азовського моря. Патрулювали, ловили браконьєрів, одного разу навіть врятували дельфіна, який потрапив у браконьєрську сітку. Звільнився 20 вересня 2021 року, вирішив залишитися у цьому місті, почати нове життя. Одружився, було все добре. Та вже тоді було зрозуміло, що росіяни на цьому не зупиняться.
А 24 лютого місто зазнало масованого авіаційного та артилерійського удару. Вибухи не стихали, з чого тільки вороги не били – з літаків, «Градів», «Смерчів», «Буків».
- Вони просто знищували Маріуполь, - промовляє з болем, - це тривало дні і ночі. Орки не давали зелених коридорів, які організовував Червоний Хрест, не пропускали автобусів з людьми до Мангуша. Пропонували їхати до Донецька, у Ростов та Таганрог. Тому 24 березня ми пішки вирушили на Мангуш, це кілометрів 20. Довелося мені перед цим перебити собі тату на шиї, був наш герб, стала троянда. З Мангуша на Бердянськ колони автобусів не випускали, якраз три доби тривала комендантська година. Тому ми вирішили на Бердянськ йти пішки, це кілометрів 60. Добре, що по дорозі нам трапилися знайомі, підвезли. Тут вже було багато наших волонтерів, представники Червоного Хреста, наші еменесники. Чекали автобуси, але якраз наші зірвали у Бердянську корабель, окупанти обізлилися, не пропускали. Та нарешті наша колона з 58 автобусів з 3500 людьми рушила на Запоріжжя. Було багато блокпостів, чоловіків перевіряли на приналежність до ЗСУ, до нас ставилися вороже, з презирством, з ненавистю. Довго ми їхали, нарешті доїхали до Василівки, там вже далі була наша підконтрольна територія. Проте на Україну нас не пропустили, сказали, поїдете завтра. Нас просто взяли в заручники. Серед нас були жінки з маленькими дітьми, не було хліба, води. Давали на автобус, а це 52 людей, по пів буханки хліба та півторачки води. Правда, ніхто не брав. Завдяки соціальним мережам нас врятували місцеві жителі, приносили нам хліб, воду, їжу, дитяче харчування. Вірмени, власники пекарні, дали на автобус по 20 буханок хліба. Ширилися чутки, що нас хотіли обміняти на російських полонених. Але так не сталося, нас відпустили. Біля півночі ми прибули в Запоріжжя, спочатку ми були в «Епіцентрі», тут нас нагодували, обігріли, дали одяг. Далі волонтери розміщували нас на ночівлю. Ми потрапили в дитячий садок, були там три доби, відходили від дороги, помилися, випрали одяг. А вже із Запоріжжя, автомобілем, зустріли своїх знайомих, 30 березня добралися до моєї мами Ольги Миколаївни в Олійники. Я ніколи цього не забуду, ніколи не змирюся, ніколи не прощу.
В тому, що ця війна закінчиться перемогою України, Микола Валерійович ні на мить не сумнівається:
- Ми ж на своїй землі, ми ні на кого не нападали. А хто з мечем прийде до нас, той від меча і загине. Так буде. Дуже переживаю за наших азовців, адже там були не лише бійці полку «Азов», а й поліцейські, нацгвардійці, мої товариші з прикордонного загону. І чому вони тепер у полоні? Чому їх не віддають?Що це за такі домовленості?
Немає сумніву, що ці питання мучать не лише Миколу Митрашевського, а й всіх патріотів України. Тож відповідь на них неодмінно має бути.
Галина Тебенько