Вже не їду в село…

Пролетіли 4 роки як я попрощався з моїм рідним, дорогим селом, колисочкою мого худенького сирітського дитинства, надійним гніздечком моєї ранньої шкільної юності. То був 2017 рік…Пролетіли і мої 80 літ…
Довго стояв, молився, витираючи сльози, над могилою моєї ріденької, милої, так вистражданої матусі, вдови «врага народа», прощався навіки з нею. Прощавсь, молився над могилами сестричок, братів, всіх своїх рідних, сусідів, друзів дитинства, шкільних товаришів…

Прощався… Яке сумне те слово. Як же описати словами той біль, той щем у серці, ту вічну розлуку, той смуток? Ото й попросив на допомогу те зболене серце, свою дуже чутливу душу з густим туманом вічної туги.
І ось мій останній ранок в селі. Поснідав. З літньої кухні пішов у хату, став перед іконами, помолився: прощай, хато – палацик маминого онука Володі (Царство йому Небесне). Ти гарна, цегляна, під шифером, а мені перед очима з’явилась моя, наша старенька сумна глиняна під соломою, яка чекала нас після повернення із заслання за татові «гріхи».

Зараз я стою на дощатій підлозі, а колись в дитинстві стояв босий на чистенькій глиняній долівці, встеленій на Зелені свята зіллям , нарваним на нашому лузі - і запахло свіжістю… Ще раз підняв очі на ікону, перехрестився і вийшов, переступивши назавжди поріг рідного дому…
Пора йти на автобус. Прийшов на подвір’я, подивився на мамин город, на садок, перехрестився. Напився води з відра, що стояло на цебрині збереженої дідової криниці (ще рано-вранці, в останній раз, витягнув його).
Мої провожаті пішли вперед з моєю ношею, в яку покладений запашний бухінець домашнього хліба, спеченого в печі, кусок сала, сир, сметана, в пакетику яйця. А я сперся на старенькі ворота, де мене колись завжди виглядала і проводжала заплакана матуся. Перехрестивсь: прощай, мій рідний, ніколи незабутній затишний родинний куточок, наша хатино, хлівчику наш, криничко наша..
Прощай, моя дорогенька Білюнова вуличко, яка першою вивела мене, малого, за село на наші колосисті поля з червоними мапами, ромашками, на чисті наші ставочки за Яцухами. Прощавайте, мої верби, луги, напоєні чистенькими водами наших джерел… Бувайте здоровенькі, мої добрі сусіди…
Центр села, все по-старому, нічого не змінилось. Автобусна зупинка. Підходять мої дорогенькі односельці, пізнають мене, вітаються:
- Здоров, Володька! Що, їдеш до Львова?
- Так, дорогенькі мої, прощаюся з вами, з моїм рідним селом, 63 роки від’їздив! Літа беруть своє..
Попрощались…Сів я в автобус, рушили. Минаю останню, крайню хату села, що справа по ходу автобуса, - прощай, сумна хатино, то в тебе поруч з іконами повинен був висіти на стіні в рушнику портрет мого тата, «врага народу», намальований мною( я писав про те, про його долю в нашій газеті). То вона, та хатина, своїми вікнами-очима разом з моєю милою сестричкою першими виглядали, зустрічали мене, коли йшов з Лановець пішки, а вже пізніше їхав автобусом додому, до мами.
І ось поворот на Лисогірку. Через автобусне вікно востаннє милуюсь на горизонті широкою рівнинною панорамою мого рідного дорогого - села – прощайте, чистенькі, так по-господарськи доглянуті наші поля…
Господи! Попрощавсь на вічні віки…Ось пишу ті тужливі слова і як щемно на серці, яка сльота в душі!
Та попри все те журливе намагаюся взяти себе в руки, примиритися з тим вічним – як людина з появою на світ Божий проходить свій життєвий шлях: дитинство, рання шкільна зелена юність, зрілість, друзі, кохання, сім’я, діти, онуки, робота, радість, успіх, щастя, біда, горе, розлуки, дорослі онуки, поважні роки, спогади, прощання – і вічна розлука…
Але я знаю: так, в моєму рідному, дорогому Святці, де мама закопали мою пуповину,- буде завжди серце воскресати, допоки навіки не відболить у моєму дорогому Львові…

Отож, вже роки не їду
в село. Але нічого, змиривсь, не журюся: якщо вже не дійду, не доїду в рідний край – то зате легенько долину смутком, думками, теплими спогадами і моя стежина до маминих воріт не обірветься ні-ко-ли!
Ніколи не забуду і запах, і смак маминого хліба, спеченого в її печі з муки, намеленої мною в татових жорнах з житніх колосочків, назбираних на стерні колгоспного поля. В спогадах гріє мене й досі біля маминої печі моя тепленька постіль із соломи на дошках з старим лисим кожухом діда Василя, яким я накривався взимку. І завжди вона була акуратно застелена мною рядном, витканим моїми талановитими сестричками на їхньому старенькому домашньому верстаті.
Господиньку! Як ще й досі пам’ятає мене моє сухоребре дитинство, все ще чекає, але прийде свій час – ждати перестане…
Ніколи не забуду тебе, до останнього свого подиху, мій рідний, дорогий батьку Святець! Багаття моєї чутливої романтичної душі не відгоріло, не стало попелом, - воно горить і далі високим чистим полум’ям : мої гарячі спогади не погаснуть ніколи!
Не згасне і моє щастя: я народився на своїй рідній святецькій землі моїх предків. І в тому щасті всяке було. За своє довге життя (славлю Господа Бога і дякую йому), в мою душу вмістилось багато всього: любові і ненависті, добра і навіть часом зла, жалю й зневаги, радості і горя, спокою й тривоги, смутку і журби, віри і зневіри, надії і глибокого розчарування. А найбільше - сонячних мрій і, на моє щастя, немало з них здійснились, були втілені в життя. І я, вірний, вдячний син мого рідного села, свого рідного краю, своєї дорогої неньки-України – щасливий: тішусь, що творив для людей, приносив їм радість, добро залишаю досить помітний творчий слід на своїй рідній, дорогій, Богом даній, найкращій землі на світі!
А ще я отримав найцінніші дари від Господа Бога, від Природи: відносно добре здоров’я, любов до людей, співчуття ближньому, синівська любов до рідної землі, вміння побачити її красу, покласти її на папір і показати людям.
І ще похвалюсь дуже гордим, радісним для мене, чим пишаюсь: за 46 років( з 1962 по 2008 роки) моєї педагогічної роботи на рідній кафедрі «Архітектурне проектування» Львівського політехнічного інституту під моїм керівництвом успішно захистили свої дипломні роботи (проекти) біля 100 моїх випускників, які працюють в різних містах України. З багатьма і донині підтримуємо тісні дружні стосунки, а з деякими львівськими працювали творчо разом, радимось і досі. Всі в один голос дякують мені за все, що дав їм, що потрібно молодим архітекторам в їх роботі: вміння архітектурно мислити, за класичну ручну архітектурну графіку, за виховну роботу, за мої поетичні акварелі, гуаші, малюнки олівцем, пером, за любов до природи, рідної землі.
Я радий, щасливий, тішусь тим…
А колись «Рознесуть мою радість по світі тонконогі сумні журавлі»…
І хоч зараз зима, а я «Не впускаю холодів до серця під сірим небом облетілих літ».
(слова Ганни Чубач).
Ой, а як досі шкода колишнього, ще зеленого, опаленого листя мого молодого щастя: скільки не реалізовано моїх проектів(!), бо комусь пахли тим «страховиськом» - «українським буржуазним націоналізмом»(?!). Скільки моїх високих світлих мрій залишились мріями, навіть превеликий жаль, в моєму рідному селі(?!).
Моя душа, дякуючи Господу, ще в польоті і на білих крилах своїх мрій, своїх почуттів чую, бачу, що я ще можу бути потрібним людям, якщо конкретними ділами ( все таки - літа)- то рідним словом, сповненим любові до Правди, Людини, до Рідного Краю, до Рідної Землі – нашої дорогої милої України!м

Спогад
Поет Микола Петренко (на фото зліва)

читає свої нові вірші
Міцно дружили ми обидва з 1970-их років. Часто ходили в ліси по гриби. Я вчився в набагато старшого за мене побратима по нашому українському Духові. Часто зустрічалися по суботах, неділях то в Львівській Спілці художників, то в майстернях наших добрих друзів, відомих львівських скульпторів.
Я дуже любив і цінив його поезію, його поетичне слово. Він постійно дарував мені все нові і нові поетичні збірки з дарчими авторськими підписами. А він цікавився, був постійним свідком, як народжуються наші архітектурні і скульптурно-архітектурні твори.
І ось одного разу в майстерні наших друзів я посмів дати Миколі Євгеновичу прочитати один із моїх дописів, надрукованій у вашій газеті. Він уважно прочитав (а писав і читав без окулярів(!), обняв мене( ми завжди сідали разом) і сказав: «Володько! Ти добрий архітектор. Але з тебе ще будуть і люди».
Реготали хлопці…
Володимир Блюсюк, Львів