ТУТ УСІ, ЯК ОДНА РІДНЯ    

- Сам про себе  писати не буду, - ввічливо  мовив мені голова фермерського господарства «Кунчанський»  Володимир Пицюк, - бо ще подумають, що  вихваляюся. Якщо  вас щось цікавить, то   постараюсь розповісти в міру своїх  можливостей.  Пишіть. Та ви й без мене багато чого знаєте про наше господарство, його працьовитих людей нинішнього й старших поколінь… Маю на увазі, зокрема,  пенсіонерів, котрі вже на заслуженому відпочинку. 

Дійсно, Володимир Володимирович має рацію: десяток років тому (2012 р.) я був упорядником-редактором книги відомого українського письменника Миколи Мачківського «Кунча, ХХІ», що вийшла друком у Хмельницькому видавництві ФОП Цюпак А. А. з накладом 400 примірників. З її сторінок читач дізнається про життя-буття мешканців сіл Кунча і Дмитрівка, трудові будні невтомних тваринників і землеробів, педагогічних і культосвітніх працівників десь ще від сорокових післявоєнних років минулого століття.

Саме на сторінках цієї книжки розповідається, що на початку 50-х років у Кунчі очолював колгосп Василь Дмитрович Рибицький – батько відомого українського поета Івана Рибицького, дитинство та юнацькі літа якого також проходили саме в Кунчі. Та й дівчину Олександру Іван Васильович сподобав у цьому мальовничому колгоспному селі, присвятивши і йому, і коханій не один поетичний твір. Ось що з цього приводу каже Володимир Пицюк:
- Головуючи в Кунчі вже з десяток літ, тоді й гадки не мав, що тут проводив своє дитинство і юнацькі роки відомий український поет Іван Рибицький. Не знав й про те, що його батько Василь Дмитрович був моїм далеким попередником на посаді голови колгоспу. Виходить, що господарюю, спираючись на підвалини, закладені у важкі післявоєнні роки батьком поета. І коли дізнався 2010 року, що на видання книги поезій Івана Рибицького потрібні благодійницькі кошти, то твердо вирішив: допоможу. Василь Дмитрович заслужив, щоб про нього згадали і про сина-поета розповіли. Люди ж мають знати і шанувати свою історію та її творців.
Я уважно слухав Володимира Володимировича, а перед очима стояла картина з уже здійсненням його задуму. Бо ж не розійшлося слово керівника з ділом: вишукав кошти для замовлення на фабриці необхідних меблів та інших засобів інтер’єру музейної кімнати в місцевій загальноосвітній школі, де на чільному місці виставлено експонати, що увічнюють пам’ять батька і сина – Василя Дмитровича та Івана Васильовича Рибицьких. Це є свідченням того, що в Кунчі справді ніхто не забутий і ніщо не забуто. Та й на видання книги «Стодоля» - вибраних поезій, перекладів, прози, спогадів – добродій Пицюк переказав необхідну кількість коштів. Молодець!
Не буде зайвим сказати, що Кунчанський колгосп завжди славився трудолюбивими людьми різних професій та уподобань. Он тридцятидволітній бригадир тракторної бригади Іван Васильович Кулик вже у 1966 році удостоївся найвищої нагороди Батьківщини – ордена Леніна і Золотої Зірки Героя Соціалістичної Праці, а згодом (1970 р.) представляв Хмельниччину на третьому Всесоюзному з’їзді колгоспників у Москві. Ось так! Механізатори сприяли буряководам, зокрема, вирощувати вагомі солодкі корені.

А ще ми знаємо, що чимало вихідців з Кунчанського колгоспу в майбутньому, працюючи на тих чи інших посадах у сільськогосподарському виробництві, отримали за свою працелюбність державні нагороди. Серед них – голова колгоспу «Україна» Білогірського району Іван Федорович Борець (два ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, орден «Знак Пошани»), голова колгоспу «Червоний Жовтень» село Турівка Петро Васильович Пожалюк (два ордени Трудового Червоного Прапора, орден Трудової Слави), голова колгоспу «Арсенал» село Карабіївка Микола Митрофанович Приходько (ордени Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани»). Удостоїлись свого часу державних нагород Олександр Дмитрович Мазурок, Віктор Іванович Гомілко, Филимон Миколайович Данилюк, Павло Романович Ліщук… А педагог з багаторічним стажем Кирило Кирилович Козачук удостоївся почесного звання «Заслужений учитель України»…
Що й казати: багато чого цікавого розповідається в книзі «Кунча, ХХІ». Але, погодьтеся, з того часу минуло вже цілісіньких десять років. Отже, чимало позитивних змін сталося в житті сіл Кунча і Дмитрівка, а звідси - й самого фермерського господарства, його трудівників та їхнього керівника Володимира Пицюка. І хай Бог допомагає їм й надалі!
Даруй, шановний читачу, але ми не відхилились від задуманої теми нашої оповіді, бо ж, в основному, маємо розповісти про трудові та святкові дні життя ветеранів війни і праці у фермерському господарстві «Кунчанський». Нагадаємо, що його ось уже двадцять років очолює завзятий Володимир Пицюк, який, до речі, родом з Прикарпаття, але нині він вже приріс до Теофіпольщини, став справжнім подолянином. Його доброзичливість, товариськість приносять гарні своєрідні плоди. Це позитивно відображається і на трудових здобутках ФГ, і на взаєморозумінні людей, і на їхній персональній відповідальності одне перед одним. Це все, щоб ви знали, завдяки Володимиру Володимировичу. Бо ж він має до кожного свій індивідуальний підхід. І, чи не головне, робить це з одночасною повагою, особливо до людей поважного віку. Це в нього – на першому плані.
А щоб люди цієї категорії були постійно в центрі уваги, керівник господарства налагодив тісну співпрацю із місцевою ветеранською організацією. Очолює її колишній прапорщик Олександр Сергійович Стучинський – людина з певним життєвим досвідом та почуттям особистої відповідальності за доручену справу. Ось як про це з вдячністю пишуть на сторінках газети «Життя Теофіпольщини» пенсіонери сіл Кунча і Дмитрівка:
- Нам, людям похилого віку, завжди приємно, коли до нас ставляться з повагою, щиро, душевно. Саме серед таких турботливих ми бачимо нині голову фермерського господарства «Кунчанський» Володимира Володимировича Пицюка і керівника сільського осередку ветеранів війни і праці Олександра Сергійовича Стучинського. Адже вони не забувають про нас і в свята, і в будні, завжди пройняті почуттям турботи про людей цієї категорії.
Наприклад, коли в когось з нас день народження чи якась інша знаменна подія, то до нашого обійстя обов’язково завітають учасники художньої самодіяльності з гарною піснею, дотепним віншувальним словом. А ще подбають про гарний подарунок – набір продуктів харчування першої необхідності. Після таких відвідин на серці людини залишається душевне задоволення, вдячність за тепле ставлення до ветерана.
За це й щиро дякуємо Володимиру Володимировичу і Олександру Сергійовичу, всім тим, хто турбується про нашу забезпечену старість.
Коли цей матеріал готувався до друку, то до автора зателефонували з Дмитрівки й попросили згадати добрим словом нині вже покійного (помер в липні 2021 року) Сергія Тимофійовича Загорчука, який від ветеранської організації постійно піклувався про своїх односельців, сприяв поліпшенню їхніх житлово-побутових умов.
Зрозуміло, що подібних листів з ФГ «Кунчанський» на сторінках нашого часопису було б значно більше, але ж не всі і не завжди про це пишуть до газети. Адже керівники сповна виконують свої посадові обов’язки (навіть хтось і на громадських засадах). А щодо Олександра Стучинського, то варто відзначити, що свого часу цю посаду в Кунчі обіймав (12 років) його рідний батько, котрий вже відійшов у засвіти. І саме Сергій Ісакович Стучинський із своєю ветеранською організацією першими в районі підтримали ініціативу вчителя-пенсіонера Андрія Костянтиновича Ковальчука щодо збору коштів на виготовлення і встановлення пам’ятника загиблому в Афганістані воїну-інтернаціоналісту Григорію Попружному.

Значну підтримку від ветеранської організації відчув молодий керівник господарства Володимир Пицюк на початку двотисячних, коли терміново треба було ремонтувати роками занедбаний дитячий садок в Кунчі. Стан був критичним, бо ж батькам треба на роботу йти, а дітей – ні з ким залишити. В кого є бабуся чи дідусь, то ще якось ладналося. Тож сільський голова Олександр Якович Гаврилюк і очільник ветеранської С. І. Стучинський стали тоді для Пицюка, як мовиться, правою рукою: мобілізували сюди людей пенсійного віку, які разом з членами будівельної бригади Петра Івановича Репецького підняли дошкільний заклад з руїни. Нині батьки хлопчиків та дівчаток вже спокійні, бо впевнені, що їхнє чадо перебуває під надійною опікою персоналу сучасного дитячого садка. Не буде зайвим відзначити сумлінність у праці й наступника Сергія Стучинського – прапорщика у відставці Петра Максимовича Семенюка, котрий бездоганно справлявся з обов’язками голови ветеранської організації на території Кунчанської сільради.
…Непомітно плине час, змінюючи покоління поколінням: діти приймають естафету від батьків, продовжуючи гарні традиції старших.
Не можна не згадати в нашій розповіді чуйним словом колишнього класного керівника Григорія Попружного Андрія Костянтиновича Ковальчука і голову районного комітету солдатських матерів Тетяну Пилипівну Жарчинську, які започаткували щороку 15 лютого провідувати могили загиблих в Афганістані Григорія Попружного в Кунчі і Федора Франчука в Уляновому. З роками почали відвідувати могили вже померлих наших «афганців». І хоча нині вже нема в живих зачинателів добрих справ А. К. Ковальчука і Т. П. Жарчинської, але ця традиція продовжується. Саме тут варто згадати з вдячністю голову ФГ «Кунчанський» Володимира Пицюка, котрий щороку влаштовує для цієї місії поминальний обід за убієнними та померлими воїнами. І робить це не для показухи, а чисто з людських почуттів. Завжди в цьому сприяли добродієві Пицюку сільські голови Олександр Якович Гаврилюк і Олексій Анатолійович Козачук. Завжди серед «афганців» з Божим словом настоятель Свято-Дмитрівського храму митрофорний протоієрей Олександр, а серед людей поважного віку - голова Кунчанської ветеранської організації Олександр Сергійович Стучинський. Любов до ближнього – це в них на першому життєвому плані.
Можу, ні, я повинен процитувати мудрі слова, мовлені якось у розмові головою фермерського господарства «Кунчанський» Володимиром Пицюком:
-…Теперішні часи – не з легших. Кунча опинилася на краю прірви… Та небезпека уже минає, вже минула, бо село мені повірило. Маю опертя… Я ж усе беру до серця. Мені зле з таким серцем, але іншого в мене нема…
Гарно сказано. Погодьтеся, що це мовило саме оте неспокійне серце Володимира Володимировича. В унісон йому можуть сказати й серця тих однодумців, які живуть і працюють поруч з ним ось уже 20 років, як одна рідня. І нехай воно буде в них так ще багато-багато літ. Вони ж того варті.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ