Романюк

Василь Анатолійович

Народився 24 липня 1954 року

в селі Воронівці Теофіпольського району.

Перебував в Афганістані з січня 1985 року до  18 жовтня 1986 року.

Прапорщик.

Помер 2 січня 2016 року.

Похований в с. Воронівці.

Колишня односельчанка Василя Романюка Галина Миколаївна Зінчук-Островська пригадує, що знала його ще зі шкільної парти. Бо ж Васька лишень на рік молодший від неї. На зріст він був не надто високим, але помітно коренастим,  на вигляд більш змужнілим, порівняно з однолітками-семикласниками. Був хлопець вихованим, мав міру поваги і до дорослих, і до малечі.

Напевне  тому й обрав собі професійний шлях в лікувальну справу, щоб піклуватись про людей. Бо ж  після  восьмирічної школи, яку закінчив в 1969 році з Похвальною грамотою,  вступив до Гайсинського медичного училища, що на Вінниччині. Не цурався хлопець у свої шкільні роки і фізичної праці, бо часто-густо приходив на тваринницьку ферму допомагати батькові. Та й в буряківничій ланці старався стати у пригоді матері. Ось такий він, мовляв, Василь Анатолійович Романюк з Воронівець.

Закінчивши навчання в медичному закладі, Василь Романюк отримав  диплом фельдшера. Але попрацювати за фахом довелося недовго, бо в 1974 році призвали  в армію. Армійську службу проходив до 1976 року в Центральній групі військ в Чехословаччині під мирним небом у військовому лазареті. Взяті знання в медучилищі закріплював на практиці, набуваючи певного досвіду.

Демобілізувавшись з армії, Василь Романюк майже без передиху приступив до професійних обов’язків завідувача фельдшерсько-акушерським пунктом в селі Мар’янівка Теофіпольського району. Тут він трудився в поті чола протягом трьох років, заслуживши в пацієнтів  авторитет і повагу.

Відчувши свою належну професійну придатність, Василь Анатолійович 1980 року перевівся на роботу в медичний заклад Шепетівки, куди його запросили колеги. Минали день за днем, місяці, роки. Все було добре, пацієнти фельдшера Романюка були задоволені його невтомною працею.

1985 рік для фельдшера В. А. Романюка розпочався воюючим Афганістаном. Він був направлений у танковий полк, що розташовувався в місті Шинданд, як військовий медик, який багато чого розумів, та й був уже свого часу в подібних  надзвичайних умовах. І в ДРА він ніс свою нелегку й відповідальну службу на належному рівні, будучи взірцем для інших. Проте, яким би ти сміливим, відчайдухом не був, але коли над головою гатять «Гради» чи інша зброя, на душі стає тривожно, боязко. Та й у медсанбаті ти ніде не знайдеш захистку – скрізь смертельна небезпека. А ще коли в брезентовому наметі під твоєю опікою кільканадцять поранених чи недужих з  інфекційними хворобами  різних  форм важкості. Вони сподіваються на твій захисток, як маленькі курчатка на квочку. Бо ж вчорашній поранений сьогодні не може ще ні добре ходити, ні бігти, ні взагалі пересуватися. Тому всі вони мають надію  на медика, як на Бога.

Полкова ж медслужба здійснювала лікування хворих, у тому числі й легкопоранених. А ще доводилось проводити профілактичні щеплення у сусідніх частинах. Тому на рахунку фельдшера було не одне пересування небезпечними афганськими дорогами.

 -Одного разу, - пригадував прапорщик Романюк, - ми на двох БТРах зі взводу вогневої підтримки об’їжджали наші військові частини. Спочатку на дорозі було спокійно. Але невдовзі ми потрапили під  обстріл душманів. І хоча обійшлося без жертв, однак, у нашому БТРі кулями ворога пробило два колеса. Зупинятись було заборонено, тому майже весь шлях довелося тримати одного із солдатів  за ноги, а він,

 звісившись, поливав водою з фляги пробиті колеса, аби ті не загорілися. Так якось і доїхали до  санчастини, але гумові шини, щоправда, врешті-решт згоріли, хоча ота наша солдатська метикуватість   і врятувала нас від вірної загибелі.

Військовий фельдшер Романюк не тільки лікував однополчан, а й ходив з ними в гори на бойові операції, супроводжував колони, брав участь у вертолітних десантах по забезпеченню гірських застав та постів, надавав допомогу пораненим та супроводжував їх під час евакуації до госпіталю. Адже там при проведенні будь-якого подібного бойового маневру потрібен медик. Тож мало який вихід на ворога обходився без Василя Романюка, котрий пильно стояв на варті здоров’я своїх друзів. А також неодноразово виявляв інфекційні хвороби та своєчасно їх лікував.

Ще довго так тривало б, але почався поетапний вивід радянських військ з Афганістану. Полк, в якому служив  Романюк, передислокувався в Туркменську РСР.

Після нетривалого періоду прапорщик Василь Романюк вже ніс свою мирну службу в місті Шепетівка на посаді начальника медслужби третього дивізіону. Звідси він згодом вийшов на заслужений відпочинок і переїхав на постійне місце проживання в своє рідне село Воронівці, де в січні 2016 року й помер від тривалої хвороби.

На похорон  колишнього воїна-інтернаціоналіста зійшлося мало не все село, аби провести в останню путь героїчного військового фельдшера. Прибули сюди й «афганці» з різних міст нашої області, щоб хвилиною мовчання, залповими пострілами прощального салюту вшанувати пам’ять свого рятівника на невидимих фронтах Афгану.

Тож нехай ніколи не заростає до його могили людська стежина.

                                                           Юрій ЛЕВИЦЬКИЙ,

Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ

Грудень 2021 року