З когорти праведників

У свій 81 рік Петро Гнатович має чудову пам’ять, про те, що відбувалося у його житті, з самого малечку до сьогодні, розказує, як по книжці читає. Коли що було, хто що сказав, якого числа, все з подробицями. Прожив непросте, сповнене труднощів та випробувань життя, де було добро і зло, правда та кривда, чимало несправедливості. Та завжди з повагою ставився до людей, шанував працелюбів, був доброзичливим, завжди мав світлу душу.

У просторій, затишній світлиці оселі Фурсів в Базалії неквапом точилася наша розмова. Наринула на Петра Гнатовича хвиля гарячих спогадів, застукало серденько, засльо-зилися очі, аж довелося доньці Людмилі принести татові таблетку валер’янки.
Малі Жеребки та Владивосток
Народився Петро Фурса у 1940 році в Малих Жеребках. Село було велике, після війни в рільничій бригаді було більше сотні людей. Жили вдвох з матір’ю, звісно, бідували. Батько був, та не з ними, тож не зазнав малий Петро його турботи та надійного плеча. Було гірко та боляче, не раз образа обпікала дитячу душу.
- Як було мені 7 років, - пригадує, - вже пас шестеро корів наших родичів, не за плату, за харчі. Добре пам’ятаю, який голодний був час. Ходив до колгоспної кагати, збирав погнилу картоплю, мама її чистила, перетирала та пекла млинці. Їли бруньки з липи. Ще перетирала на муку цвіт акації, від тих млинців ми ледве не повмирали. Мама робила в колгоспі в бригаді, я в усьому її допомагав, мала по 600 трудоднів в рік, та грошей не давали. І як ми виживали?
У 1957 році Петро закінчив 10 класів Михиринецької середньої школи. Вчився непогано, любив фізику та хімію, та здобувати далі освіту нікуди не поїхав, пішов на роботу в колгосп їздовим. Через два з половиною роки, у жовтні 1959, призвали хлопця в армію. Розрахувався колгосп з ним за останній рік, виплатив 80 карбованців. Та невдовзі зробили перерахунок, довелося матері 20 карбованців відробляти.

- Потрапив я у Латвію, Лієпаю, на Балтійський флот, - продовжує, - вісім місяців був в учбовому загоні. Далі відібрали нас 20 хлопців і відправили у Владивосток, на Тихоокеанський флот. Побачив я світу, 11 діб їхали ми поїздом у загальному вагоні. Проходила моя служба на катері, в затоці Петра Великого, поруч – бухта Золотий Ріг, а далі Тихий океан. З 15 чоловік обслуги катера мене, простого хлопця з Малих Жеребок, призначили старшиною. А були в нас і городські, і з Москви. Тож на службі мені дуже повезло, командири були справедливими, вимогливими, на першому місці, звісно, була дисципліна. Платили і невеличку зарплату, як я тішився, що зміг вислати матерів 120 карбованців! Через майже два роки отримав я двомісячну відпустку, адже був на доброму рахунку. Дістався додому 5 червня 1961 року. Мама була на буряках, тож пішов до неї, на поле. Допомагав, як міг, аби хоч на крихту віддячити їй за ласку та любов. А як наділили її викосити гектар гороху, викосив його за день. Був же молодий, спритний.
Повезло Петру ще раз: з нового 1963 року в одній з шкіл Владивостоку відкривалися підготовчі курси для вступу моряків до вищих навчальних закладів. На їхній катер було виділене одне місце. Щоб все було по-чесному, тягнули номерки. І от Петро витягнув номерок зі словом «повезло». Тож двічі на тиждень їздив на заняття, хоч навчання було на російській мові, курси йому дуже допомогли. Екзамени в школі здав успішно, тож збирався везти документи на вступ до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту.
Кам’янець-Подільський
18 липня 1963 року поїхав Петро Фурса з Владивостока на рідну Україну, здав документи на агрономічний факультет Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту. Ще й перед екзаменами навідався додому, в дорогі серцю Малі Жеребки.
- І от здаю я екзамени, - було це для Петра Гнатовича незабутньою подією, - конкурс шалений, по 11 чоловік на місце. Хімію та фізику здаю на «5», написав твір, залишається здати німецьку мову. А я в німецькій – ні в зуб ногою. Прошу тих екзаменаторів – поставте мені «трійку», дуже хочу вчитися. Подивилися одне на одного, подивилися на мій екзаменаційний листок і кажуть: а як же буде, як англійську треба буде вчити?Поставили мені ці добрі люди трійку, 23 серпня отримав лист про зарахування і так я став студентом. Вже не дослужував, але служба на флоті дала мені дуже багато – особливі знання, впевненість у своїх силах, почуття власної гідності.
Вчився Петро із-задоволенням, жив в гуртожитку, отримував стипендію. 17 листопада 1963 року зустрів свою майбутню дружину – дівчину Ніну з Новоушицького району, першокурсницю зоотехнічного факультету. Це була любов на все життя. Зустрічалися, наступного року, 26 квітня, розписалися. Після третього курсу народилася донечка Світлана. А тут якраз практика, проходили її в колгоспі у Малих Жеребках, а далі залишили малу тут у бабусі. Інститут закінчили, отримали направлення у колгосп у Великий Лазучин.
Великий Лазучин
На роботу прийшли пішки, за 9 кілометрів, жили на квартирі. Петро став працювати агрономом, Ніна – зоотехніком. От проходить три роки, вже й курси підвищення кваліфікації відбув. Йшов 1970 рік.

- Викликає мене тодішній перший секретар райкому партії Іван Митрофанович Приймак, толковий був чоловік, - продовжує, - каже, будеш головою. А колгосп імені Чапаєва був дуже відсталий, все було розвалене, колгоспні будинки, контора, клуб. Я кажу – ні. Десять разів мене викликав. Тоді прислав другого секретаря Євгена Олександровича Оришкевича та начальника райсільсгосптехніки Миколу Андрійовича Сторожука на колгоспні збори. І вони кажуть людям – ото ваш новий голова колгоспу. Я троє діб не міг заснути. Та треба було братися до роботи. Найняли будівельну бригаду, почали все будувати. За 10 років ми побудували 17 будинків – 2 зерносклади, 4 тваринницьких ферми, У Малому Лазучині – курятник, корівник. Побудували у Великому Лазучині сільський клуб, контору, будинок механізатора, повисипали сільські дороги, 8 кілометрів дороги до траси. Зростали показники – якщо у 1971 році ми продали 9 тисяч 100 центнерів хліба, то у 1979 році - 23,5 тисяч центнерів. Головою сільської ради тоді працював Іван Трохимович Руденчук, прекрасна людина, вболівав за громаду. Хочу згадати і агронома Івана Вікторовича Яцюка, дуже був відданий справі чоловік.
У 1971 році народилася у Фурсів друга дівчинка – Людмила. Почали в Базалії будуватися, найняли будівельну бригаду з комунгоспу. З колгоспу нічого не взяв, ні кубометра лісу, ліс виписав у Святці, в Кушніра. Першим секретарем райкому партії тоді вже був Петро Лаврентійович Рев’якін. Незлюбив Фурсу, був Петро Гнатович дуже прямим, не терпів неправди, несправедливості. А тут ще знайшлися недоброзичливці, писали на нього у райком скарги.
- 15 липня 1980 року мене зняли з посади голови колгоспу. Я нічого не сказав, було мені тоді 40 років. У Великий Лазучин я прийшов пішки, а через 13 років поїхав на велосипеді. Душа моя чиста, нічого не вкрав, підняв господарство, люди зажили краще, - не тримає ні на кого зла.
Базалія
Треба було жити далі. Став працювати начальником мехзагону у Базалійському відділенні сільгоспхімії, сумлінно виконував свої обов’язки. 28 серпня 1982 року став Базалійським селищним головою.
- Були у селищній раді кошти, був комунгосп, - є про що Петру Гнатовичу згадати, - ми збудували два двоповерхових житлових будинки навпроти відділення райсільгосптехніки, висипали всі селищні дороги, крім центральної. Я знав всіх людей, хто коли народився, до всіх ставився по-справедливому, мені ніколи ніхто не дорікнув. А як я пропрацював один рік, то Рев’якін казав: «Мы совершили большую глупость, возвращайся назад у Лазучин». Звісно, я вже не погодився. Селищним головою був 12 років, Базалія була великим селищем, тут працювало 29 організацій. Та через свою прямоту не міг спрацюватися з новим керівником району. Далі працював у місцевому господарстві інженером з техніки безпеки, три роки був бригадиром рільничої бригади. Звідти і вийшов на пенсію.
Родина
- Тепер знаю, що моє найбільше щастя – це моя сім’я, - добігає наша довга розмова до кінця, - з Ніною Станіславівною, моєю дорогою дружиною, ми прожили у злагоді та любові 41 рік. Кажу правду – ніколи не посварилися. Я ж весь час пропадав на роботі, вона ж і працювала, і вдома встигала поратися, дівчаток наших ростити. Потрапила коло Медвежого озера у Теофіполя в ДТП, отримала важку травму голови, довго нездужала. Немає її вже 16 років, і досі не можу з цим змиритися. А дівчата наші – розумниці, Світлана працює вчителькою початкових класів, Людмила – педагогом-організатором у Базалійський ЗОШ І-ІІІ ступенів. Маю трьох онуків – близнят Олю та Юлю, Сашу. У мене дуже хороші зяті Микола Палій та Сергій Корицький, хазяйновиті, помірковані, надійні. Оля та Юля здобули освіту в Національній Податковій Академії, далі вчилися в Польщі, живуть там і працюють, Юля вийшла заміж за поляка, маю вже правнучку Марисю, от приїхали до нас в гості. А Саша, син Людмили, контрактник, вже два рази був на території Операції Об’єднаних Сил, ми дуже переживаємо, хочемо,а би вже повернувся додому. А ми тут, в нашій хаті, живемо дружно – я, Людмила, зять Сергій, його батько, мій сват з Борщівки Мар’ян Станіславович. Діти на роботу, а я курей та качок нагодую, за сватом пригляну. Дуже люблю газету «Життя Теофіпольщину», читаю її, перечитую, хоч зір вже слабкий. Коли читаю про ветеранів, людей мого покоління, які тяжко трудилися, розбудовували район, жили по честі та совісті, з гіркотою думаю, а що ж воно таке робиться? Не уявляю, як таке може бути? Ми будували, а вони руйнують? Закривають школи, клуби, бібліотеки, ФПи. А мали ж максимально все зберегти, не знищувати українське село, а відродити його, щоб молоді мали роботу, народжували дітей. Болить в мене душа, чого так.
Якби ж всі так працювали, як Петро Гнатович, були такими самовідданими, справедливими, як він, були взірцем служіння громаді… Та він, скоріш за все, один з останніх з когорти праведників. Бо життя прожив гідно, залишив по собі добрий слід. Залишається побажати йому ще довго-довго зустрічати весни, слухати спів соловейка, радіти своїй родині та білому світу.
Галина Тебенько