Наодинці з  природою

«О земле рідна! Щасливий той, хто народився в твоїй духмяній колисці. Ніколи не зазнає справжнього щастя той, хто не помічає твоєї краси. Не розуміє тебе». Пам’ятаймо ці задушевні щемні слова нашої дорогої краяночки з такою романтичною душею Галини Фесун (Галина Журба).
Так, я дуже щасливий, що народився в такій колисці. Запозичу слова поета, Пат-ріарха української літератури, мого дорогого-дорогого, на жаль, вже покійного Миколи Петренка:
«Поміж усіх народів
Я вибрав свій народ.
Я матір попросив:
Ось тут мене вроди!..»
Додаю до тих слів моєї дорогої сусідки по наших селах (Новоставці - Святець) кілька своїх ілюстрацій-малюнків, зроблених в далекому 1961 році під час проходження військових таборів м. Пирятин, що на Полтавщині.
Дивлюсь зараз на ті пожовтілі від років малюнки…І таки ніколи-ніколи не проміняв би кущик нашої калини з червоним намистом в лузі над чистеньким струмочком, чи нашу засмучену вербу з розпущеними косами над тихим ставком на екзотичні острови з пальмами серед океанів.

Текст до малюнку, що зараз пере вами, був надрукований в нашій газеті в 2017 році, але без даної ілюстрації, без річки Удай, без пеньків тих зрізаних трьох верб, за якими так сумував Миколка. Тоді, можливо, не кожен прочитав, а дехто вже забув, бо ж не було образу, картини до сказаного.
Отож, дивіться і читайте, співчувайте смутку Миколки.
Смуток Миколки
Дивлюсь на цей малюнок, відмотую назад свої літа і опиняюсь в тому райському куточку чудової Природи, подарованої нам Богом.
1961 рік, кінець 6-го курсу: прощай замріяна, закосичена, романтична студентська юносте! Ми, студенти архітектурного факультету Львівської політехніки проходимо ще обов’язкові військові табори в артилерійській частині в м. Пирятині з його чудом природи – річкою Удай. На перервах, на перекурах я робив швидкі зарисовки – дружні шаржі на своїх колег, на солдатів строкової служби, з якими разом вчились стріляти з гармат. Ото було б реготу з тих, по - їхньому карикатур! Осмілився зробити шарж і на нашого командира, який також від душі сміявся, і за те, по – блату, сам відпускав мене в «увольнітєльну» малювати.
Неділя. Йду берегом Удаю – краса неймовірна, живі натуральні кадри змінюють один одного, і ось – пеньки верб: три в купці, чуть подальше, а до четвертого підходжу. Зупиняюсь, кладу свій альбом для малювання на пеньок, роззувся, розхристався і до річки, до водички – яка вона чистесенька! Боженьку! Яка то радість, яке щастя : ти в солдатській робі, вільний, на волі, безтурботний, юний, сильний наодинці з такою красою! Тихо-тихо, ледве помітно, легенько несе свою живу водичку Удай. Десь дальше, під берегом, біля очерету хлюпне мальок – плотичка, сполохана щукою чи окунем, а то іволга подасть голос звуком флейти, і знову тиша. А навкруги – верби і верби, про щось розмовляють між собою.
..Вмощуюсь на своєму четвертому пеньку, розкриваю альбом для малювання, і раптом десь,здається, з-під води, з чистесенького дна Удаю до мене доноситься мелодія: «Там три верби схилились, мов журяться вони»… І так вдвох з тою мелодією наношу перші штрихи на малюнок.
Аж тут появляється хлопчинка: розговорились, познайомились – Миколка дуже сумує за тими трьома вербами, які минулого року чомусь зрізали, до яких його тато прикріпив гарну розмашисту гойдалку. А пісню «Там три верби схилились» добре пам’ятає, бо ж його бабуся часто наспівувала її, приходила сюди прати.
Миколка із задоволенням позував мені і мій малюнок ще більше ожив, заговорив сильніше: передав красу, серед якої вже немає тих верб, а залишилася по них та мелодія, ті пеньки і смуток Миколки…
На згадку про солдата зі Львова, який малював його Удай, я намалював його портрет, подарував йому, розписався, дав на цукерки, тепло-тепло прощались і Миколка вихором погнав додому… Ось дописав останню пояснювальну записку до своїх малюнків, акварелей – і чомусь так захотілось піти до Шевченка, адже в його віршах стільки болю за долю України!
«Світе тихий, краю милий, моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Сини мої на чужині,
На чужій роботі…
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати…»
«…Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати»…
Львів, березень 2012 р

Продовжуються наші військові табори 1961, наш командир слово тримає і по неділях я малюю в два заходи: перший – зранку до обіду, другий – після обіду. Діючу церкву маю вже намальовану, намалював і другу (закриту), ще попалася якась капличка. А Удай ревнує, до себе кличе!
Йду берегом і перед мною поміст, спуск до річки, гарний куточок, гарна композиція, от… якби-то якась жіночка прийшла прати – малюнок був би ще більш живим, такий, як попередній – з Миколкою…
Малюю… Тихо-тихо, ні живого духа. І тут дівчинка іде з мискою, з білизною, побачила мене – і стоп.(!) солдат підозрілий сидить під картоплею.
- Добрий день, дівчинко! Не бійся! Я малюю вашу річку! Пери, я намалюю і тебе!
- Мовчить, але йде ближче до помосту, викладає білизну на поручень і починає полоскати,час від часу поглядаючи в мою сторону, на підозрілого солдата, натягає платтячко на ноги, щоб бува нога не оголилася, адже ж там солдат,стидно…
- Як звати, дівчинко?!
- А вам нашо?
- Я хочу знати кого я намалював, як ім’я такої гарної полтавчан очки?
- Галя…
- А я – Володька, студент зі Львова, проходимо тут військові табори. Я дякую тобі, Галю, спасибі!
На жаль, я поспішав на обов’язковий солдатський обід і не зміг намалювати Галю, зробити її подарунок. А вона, вже осмілившись, підійшла до мене, побачила себе на малюнку, побачила намальовану її річку, сказала, що дуже красіва(!), що вона також любить малювати в школі, тільки малює цвєти(!), бо річка дуже велика, широка і на листок паперу не влазить…
Львів, червень 2017 року
Р.S.
По закінченню інституту (після захисту дипломних проектів), ми, хлопці, проходили обов’язкові військові табори в артилерійській частині в м. Пирятині, що на чарівній Полтавщині з чудом природи- річкою Удай.
Показуйте учням в школі – як простим олівцем можна передати красу Божої природи!
Архітектор Володимир Блюсюк