СТРАРОКОНСТЯНТИНІВСЬКИЙ
УКРІПРАЙОН
Напевно багато з вас бачили, проїжджаючи дорогами Хмельничиини, великі сірі громади недобудованих бетонних споруд. Це залишки лінії старих укріпрайонів які будувались тут напередодні Другої світової війни. Потужна лінія укріплень від Дністра до боліт Полісся повинна була стримати ворожу навалу по лінії старого радянського кордону. Історію цього нереалізованого проекту ми спробуємо вам розказати.
Історія укріплених районів, збудованих в Україні за часів СРСР, почалась ще 1929 року, коли було створено Київський УР (укріпрайон). Згодом, в 1930-32 роках були побудовані ще Коростенський, Новоград-Волинський, Летичівський, Могилів-Ямпільськийукріплені райони, які створили потужну на той час той систему оборони від потенційного ворога, яким в той час була Польща.
Але в другій половині 30-років стало зрозуміло, що укріп райони, побудовані на цьому етапі будівництва, не відповідають по своїм технічним можливостям сучасним вимогам. Більшість споруд були орієнтовані на фронтальне ведення вогню та мали досить примітивне внутрішнє устаткування.
В другій половині 1937 року головна військова Рада РСЧА, вирішила, що системи існуючих укріпрайонів на західних кордонах СРСР явно недостатньо для гарантування належного прикриття та відмобілізування армії, утримання території прикордонної смуги в своїх руках. Тому з’явилась нагальна потреба розробити проект будівництва для прикриття смуги державного кордону на території Київського військового округу, що відповідало тогочасній військовій доктрині СРСР. Виходячи з цих ідей, були розроблені плани будівництва укріплених районів – Шепетівського, Остропільского, Староконстянтинівського, Проскурівського та Кам’янець-Подільського. В Білоруському округу також одночасно почали будувати Слуцький, в Ленінградьскому округу – Себежський та Псковський укріпрайони.
Враховуючи лінію державного кордону між СРСР та Польщею, який проходив тоді по території Київського військового округу (КВО), також було прийнято додаткове посилення вже існуючих укріпрайонів - Новоград-Волинського, Коростеньского, Летичівського, та спорудження двох окремих вузлів оборони – Дідовичського та Єміль-ченського в їх складі.
Спорудження лінії нових довгочасних укріплень вздовж державного кордону було новим словом в радянській фортифікації, та будувалось на інших теоретичних та тактичних засадах,відповідаючих тогочасним вимогам. На відміну від споруд першого етапу будівництва, які розташовувались за лінійним принципом та складались переважно з споруд фронтального вогню, нові укріпрайони будувались в вигляді вузлів оборони, які складались з окремих опорних пунктів різного типу – І та ІІ типу.
Всі вони мали різну кількість споруд, які в переважній більшості були фланкуючого типу – напівкапоніри (АПК та ППК). Були також запроектовані споруди для протитанкової оборони (ОППК), для спостережених пунктів вузлів оборони (УО) та опорних пунктів (ОП). Більшість споруд мала два поверхи, що давало можливість створити прийняті умови для перебування в них гарнізонів на довгий час та зосередити в спорудах більше набоїв та вогневих засобів.
Одним із таких укріплених районів повинен був стати Староконстянтинівський УР. Його передній край оборони (смуга забезпечення) повинна була пройти по лінії Загірці, Юзківці, Лисогірка, Воронівці, Щаснівка і далі до Ожигівців. Довжина головної полоси оборони укріпрайону близько 48 кілометрів. Укріпрайон повинен був складатись з 4 вузлів оборони та 16 опорних пунктів різних типів. Побудова лінії оборони спиралось на домінуючи висоти та природні перешкоди – річки Жердя, Полква та Збруч. Усього в укріпрайоні повинно було бути 172 довгочасні споруди різних типів.
Будівельні роботи в Староконстянтинівському укріпленому районі почались з весни 1939 року та тривали до самої осені. Було забетоновано близько третини необхідних до виконання споруд. Роботи планувалось продовжити наступного року, але плани змінились. Після того, як було перенесено державний кордон на захід, лінія укріплень опинилась в глибокому тилу. Кордон просунувся на 200-250 км на захід і радянське військово-політичне керівництво прийняло рішення законсервувати недобудовані укріпрайони, які ще потребували великого фінансування та доведення до бойового стану. Замість цього, усі зусилля були перенесені на «новий кордон», де в тому ж таки 1940 році почали будівництво нових укріплених районів - Перемишльського, Струмилівського, Володимир-Волинського та Рава-Руського.
На момент закінчення робіт весною 1940 року Староконстянтинівський район був в такому стані:
1 вузол оборони (3 опорних пункти) – до робіт повинні були приступити влітку 1940 року. Проведена тільки рекогносцировка в районі сіл Бережинці, Рідка, Поляхова.
2 вузол оборони (3 опорних пункти) – роботи проводились в 1939 році, побудовано приблизно 17 споруд (типу ОППК, АПК, ППК та НП опорного пункту). Розташовувався в районі сіл Кривовілька, Корів’є,Турівка. Також було викопано близько 17 котлованів під майбутні будови.
3 вузол оборони (5 опорних пунктів) – роботи розпочались весною 1939 року, побудовано 29 споруд різних типів (ОППК, АПК, ППК та НП опорного пункту). Розташування – район сіл Святець, Кунча, Воронівці, Колісець, Гальчинці, Щаснівка. 23 котловани під майбутні споруди також було приготовлено.
4 вузол оборони (5 опорних пунктів) – роботи мали розпочатись весною 1940 року, Проведена тільки рекогносцировка по лінії Авратин, Яхнівці, Курилівка, Клинини, Лонки.
Загалом укріпрайон мав побудованими 46 споруд різних типів, доведеними до 7 циклу будівництва. Зважаючи на розпорядження поставити укріпрайон на консервацію, в ньому було скорочено також штат його гарнізону. В побудованих спорудах були закладені камінням амбразури, та усі вони були обсипані грунтом. Частина з них навіть не була замаскована.
Поспішність, з якою було проведена ця консервація, фактична закинутість та занедбаність цього укріпрайону, спровокували його повну неготовність до війни в 1941 році.
Олександр
Крещанов
м.Київ
Якщо в вашій родині збереглись якісь матеріали (спогади, фото, артефакти), які стосуються створення та бойових дій Староконстянтинівського укріпрайону – дуже просимо надати такі матеріали або свої координати в редакцію газети «Життя Теофіпольщини»