ТАТО-ГЕРОЙ

Ми достеменно знаємо: коли чоловік з дружиною мають трійко дітей, то ця родина - багатодітна. Якщо ж жінка народила й виростила п’ятеро дітей, вона – мати-героїня. Це для нашого часу, суспільства стало звичним, буденним. Я ж постараюся розповісти дещо схоже, але не зовсім. Бо тут козирі, здебільшого були в руках чоловіка – глави сімейства. Наголошую: роль тут жінки-матері зовсім не принижена, бо вона свої святі обов’язки теж виконувала сповна. Отож, все за порядком.
Мова піде про воїна-інтернаціоналіста, колишнього «афганця» Віктора Кульчицького та його сім’ю із села Великий Лазучин. Як і всі його однолітки Вітя закінчив свого часу школу-восьмирічку, після чого подався до Базалійського профтехучилища №3 здобувати будівельний фах плиточника-облицювальника. Та й тато Олександр Каспрович і мама Неля Станіславівна, котрі трудилися в місцевому колгоспі імені Чапаєва, бажали, аби син був причетним до зодчих.

Непомітно минув час навчання в ПТУ – вже й у руках Віті диплом кваліфікованого спеціаліста. Можна й роботу шукати за фахом. Але не судилося хлопцеві, бо райвійськкомат направив допризовника Кульчицького на курси шоферів у Теофіпольське ПТУ № 34. І тут сплив час, як один день.
Маючи дві спеціальності, Віктор зібрався було вже й десь влаштуватись на роботу, але натомість отримав з військкомату повістку про призов до Збройних Сил СРСР на дійсну строкову службу.
17 листопада 1978 року призовник Віктор Кульчицький з Малого Лазучина (а народився він саме в тому селі) вже був на обласному збірному пункті в Шепетівці. Через день-два прибули за рекрутами «покупці» і доставили їх аж до Ленінградського військового округу в місто Виборг.
Так Віктор Кульчицький став курсантом одного з військово-навчальних підрозділів ЗС Союзу РСР, котрий вже тоді готував кадри для дислокації в Демократичній Республіці Афганстан. Але про це ніхто із «низів» й не здогадувався. Той навчальний процес обмежувався десь піврічним терміном. Але тактично-бойові тренування вже біля м. Кам’янка тривали в загальному цілісінький рік. Оскільки Віктор Кульчицький був зарахований до мотопіхотних військ, то тут, окрім БМП (броньована машина піхоти), використовувались танки нового серійного виробництва Т-80. Це дійсно було, як у тій пісні: броня міцна і танки наші швидкі…
1979 рік. Наприкінці грудня полк, в якому служив В. Кульчицький, передислокувався до м. Кушка. А вже на початку січня 1980 року Віктор разом з однополчанами опинився в далекому й незнайомому йому воюючому Афганістані. Все тут для хлопця нове і… чуже. Добре, що тут хоч зустрівся земляк – Володя Рожок, який був родом з Кривовільки Теофіпольського району.
- Ми з Володею прослужили поблизу афганського Кандагару рік - до самого дембеля, - розповідає схвильовано Віктор Олександрович. – Наші ліжка навіть поруч стояли. Добрим, чуйним товаришем і другом він був. Шкода, що вже в мирний час Володя Рожок відійшов у потойбічний світ. Переконаний, що то дався взнаки рік, проведений на невидимих фронтах Афгану. А так – міг би ще жити й жити… Нехай свята земля буде йому пухом. Я регулярно відвідую його могилу, доземно вклоняюся йому. Він заслужив, він вартий уваги й поваги людської.
Коли я попросив В. О. Кульчицького розповісти про свій перший бій з душманами, то Віктор Олександрович, спохмурнівши на обличчі, мовив:
-Для нашого підрозділу він був невдалим. Бо ж, не доходячи до м. Шиндант, де планували атакувати караван душманів, ми втрапили раптово в зону їхньої засідки та нищівного обстрілу. Душмани засіли вгорі за скелями, а ми – як на долоні, - внизу біля підніжжя. Тому наш підрозділ не тільки не захопив той караван, а ще й втратив загиблими сімдесят радянських бійців. Так що першим своїм боєм я й понині невдоволений.
Проте, наступним боєм з душманами я можу бути вже вдоволеним. А чом би й ні! Вони ж напали на нашу мотоколону раптово, зненацька, але ми зуміли дати їм гідну відсіч. Та ще й дещо в них відвоювати. Отаке бувало в тій афганській війні. Пропади вона пропадом!
Після невеличкої паузи в нашій розмові Віктор Олександрович повідомив, мовляв, у тому бою обійшлося без жертв. Його ж контузило, а осколки душманської гранати вразили трішечки чоло, обличчя та й саму голову не пошкодувало. Але все те, каже Віктор Кульчицький, до весілля зажило.
Якщо вже зайшла мова про весілля, то тут будемо конкретнішими. Так ось: демобілізувавшись у грудні 1980 року з лав Радянської Армії, Віктор Кульчицький власною персоною прибув до свого рідного села Малий Лазучин, ставши тут на військовий облік. Вдома довго не засиджувався на відпочинку після служби, а пішов у колгосп на роботу. І орав, і сіяв, і збирав, і шоферував.
Та праця працею, а пан Кульчицький відчув, що хоче створити свою молоду сім’ю. А для цього, як відомо, треба оженитися, підшукавши наречену – в майбутньому гарну й тямущу господиню. Ніжну маму для дітей. Якщо відверто, то йому давненько сподобалась Галя Мусійчук з Великого Лазучина, котра працювала в Хмельницькому на взуттєвій фабриці. Виявилось згодом, що й Галинка не випускала з поля зору свого майбутнього нареченого, коли приїздила в село до батьків.
І ось 1985 рік став для Віктора Олександровича Кульчицького і Галини Петрівни Мусійчук історичним: молодята побралися, створивши, як тоді модним було казати – радянську сім’ю. І тепер уже Галина Кульчицька зі своїм чоловіком Віктором вирушили з весільного рушничка в незвідані сімейні шляхи-дороги. Насамперед, Галя перебралася із Хмельницького мешкати в село Великий Лазучин і почала працювати в колгоспній буряківничій ланці. А Віктор поселився до помешкання її батьків – Петра Григоровича і Надії Іванівни, продовжуючи шоферувати в цьому ж агрогосподарстві.
Проте у приймаках Віктор довго не був. Бо ж голова колгоспу І. Г. Зіньківський порушив перед очолюваним правління питання щодо виділення молодій сім’ї в кредит новозбудовану колгоспом хату з господарськими прибудовами (були колись такі привілеї). Рішення було одностайним: клопотання задовольнити. Ось так молоде подружжя Кульчицьких справило новосілля. І це – ще не все.
-Іван Григорович, царство йому Небесне, закріпив за мною новенький вантажний самоскид ГАЗ-53, - з хвилюванням та вдячністю колишньому керівникові доповнює В. О. Кульчицький. – Бо ж у праці я ніколи, як кажуть, не пас задніх, а був серед правофлангових трудового суперництва. А Іван Григорович це надто цінував у людях. З приємністю відзначу, що подібні керівники не перевелись і сьогодні. Наприклад, цього року, коли я відзначав своє 60-ліття від дня народження, до мене завітав генеральний директор МХП «Рідний край» Сергій Прокопчук з делегацією. Окрім щирих, теплих й зворушливих віншувань вони подарували мені, як сільському адміністраторові обох сіл – Великого і Малого Лазучинів, - ще й електроагрегат, що постійно необхідний в домашньому побуті. Хіба ж це не взірець людської добропорядності! Я тут маю на увазі не подарунок, а увагу й пошану керівника до підлеглих. Побільше було б отаких Прокопчуків і Зіньківських у наш час!
З подальшої розмови з Віктором Кульчицьким виявилось, що він – батько п’ятьох дітей. І так сталося, коли старшенький син Вітя перейшов до дев’ятого класу, Віктор Олександрович і Галина Петрівна, порадившись у сімейному колі, вирішили, що хтось з двох батьків має їхати за кордон на заробітки, аби вчасно розраховуватися за раніше взяті кредити. Бо ж борги породжують нові борги. Порадившись, вирішили: до Італії на заробітки поїде дружина і мама Галина Петрівна в одній особі – заробітчанка. На главу сімейства Віктора Олександровича на цей час припадають п’ятеро малолітніх дітей, з ними - навчання в школі та відвідування дитячих ясел; прання і прасування одягу, постільної білизни; домашня кухня, догляд присадибної ділянки, п’ятьох дійних корів, а ще - кілька свиней, табуни гусей, качок, курей. Та багато інших клопотів із сільського життя. Зрозуміло, не менше клопотів було тоді і в заробітчанки Галини Кульчицької за кордоном, на чужині. Але, слава Богові, якось все владналося благополучно. І була вона там не рік-два, як планувалося, а майже два десятки літ.
За цей час тато-герой (Г. П. Кульчицька офіційно має почесне звання «Мати-героїня») успішно справлявся з покладеними на нього обов’язками з виховання й навчання своїх п’ятьох дітей. Як результат – син Віктор, доньки Аліна і Діана успішно закінчили навчання у Хмельницькому Національному університеті, нині живуть і працюють, хто в Києві, а хто в нашому обласному центрі. Син Олексій навчався в Кам’янець-Подільському, здобув там фах педагога і учителює в рідному селі. А син Ігор здобув професію автомеханіка. Отож, всі освічені, при дипломах. Ніхто не схибив у житті - в добрий час сказати. Так що й Віктора Олександровича можуть чемно величати татом-героєм. Адже його доробок тут вочевидь. А ще не забуваймо, що цей тато був героєм на афганській війні. Про це переконливо свідчать факти.
Не буде зайвим сказати, що подружжя Віктор і Галина Кульчицькі мають і гордяться внуками. Їх поки що небагато – Стасик, Богданка, Максимко, Дениско, Ілонка, Романко… Однією крапкою завершити тут речення не варто, бо життя синів і дочок Кульчицьких молодече, у повному розпалі. Тільки б здоров’я не підвело і мир був повсюдно. Так що перелік цей ще буде продовжуватись. Ось побачите!
Щодо здоров’я самого героя нашої розповіді, то воно в нього таке, як в людини, котра пильнує за собою, контролює кожен життєвий крок, вчинок. Віктор Олександрович щоденно займається фіззарядкою, спортивним бігом на 10 кілометрів, не вживає спиртного, не дружить з тютюном. А ще був пан Кульчицький зібрався на війну на Донбас, щоб захищати рідну Україну від ворожої навали, але деякі обставини стали на заваді.
Ось такий невгамовний воїн-інтернаціоналіст, герой фронту і батьківських обов’язків Віктор Олександрович Кульчицький з Великого Лазучина.
Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ.
Серпень, 2020 року.