УДАР СТРІЛИ

Афганістан. Назва цієї країни несподівано вирізнилася з-поміж інших і невідворотно увійшла в наше життя. Як удар стріли: прямий і невідворотний.
…Відгомін далекого Афгану докочувався до Поділля. І кожне повідомлення хоч-не-хоч, а викликало асоціації у підростаючого покоління. Дехто, з тих, котрі відчували у собі силу духу, підкріплену достатнім фізичним гартом, сприймали його, як можливість реалізувати себе, як своєрідний екзамен. До якого й готувалися.
Сказати, що Микола Сидорук з містечка Теофіпольського цукрозаводу любив спорт - нічого не сказати. Тренувався не для загального розвитку (для того вистачило б домашньої гімнастики), а щоб бути першим. Або першим, або не пересягати стартову лінію. І знаходився час та сили для немалочисельних видів «королеви спорту» — легкої атлетики. І для секції боротьби, що діяла в Теофіпольському профтехучилищі № 34. І для занять самбо. А коли на змаганнях з лижнного спорту у Сумах серед юніорів він був першим, зрозумів, що для подальшого випробування потрібен більш високий бар'єр. І написав рапорт про направлення в Афганістан.
Сам не знає, з яких причин, але резолюцію на його заяву наклали негативну. Запитували, чи радився з батьками (батько Йосип Архипович і мати Ніна Олександрівна, звичайно, ні сном, ні духом не відали про його вибір). Не признався сестрі Тетяні, яка жила в Одесі, ані братові Віктору, котрий працював цукроваром на Теофіпольському заводі. Відсутнє було бажання перекласти на близьких вагу рішення. Бо ніщо не повинно було стати перепоною. Бо то був його вибір.

Написав другий рапорт — знову відмова. Написав втретє. Бо то був таки його вибір. Прямий і невідворотний — як удар стріли.
Восени 1986 року Миколу призвали на військову службу. В облвійськкоматі відібрали групу юнаків (придивився: таких, як і він сам - рослявих і «накачаних») — кандидатів у Афганістан. Відділяли тих, хто ріс без батьків, їх чомусь відставили. Але декотрі з них не погодилися, почали вимагати, щоб їх з цієї команди не виключали. І їх лишили. Більшість потрапила в Чирчик, в навчальні підрозділи повітряно-десантних сил спецназу.
Знав, на що йшов, але навантаження виявилися у 80-90 разів більшими тих, котрими гартував себе на «гражданці». Сорокакілограмовий мішок зі щебенем став ніби доповненням до гімнастерки — знімався той каталізатор витривалості лише під час сну. А спати доводилося три (зрідка чотири) години на добу, бо програма була напруженою: за шість місяців необхідно – було вивчити озброєння і техніку, можливого противника, прийоми рукопашного бою і методи виживання в екстремальних ситуаціях, саперну справу. Команда «кроком руш» там не звучала — для них сигналом руху було слово «бігом...». Послаблень не було нікому. Ловкачів, полегшити на кілька кілограмів свій речовий мішок, карали відповідною «надбавкою». А кому супернавантаження було не під силу — тих «списували» в частини інших родів військ: спецназ визнавав сильних, витривалих, кмітливих, відважних і чесних. Іншим там місця не знаходилося.
Через чотири місяці Микола достроково закінчив «учебку». У зв'язку з втратами розміщені в Афганістані повітряно-десантні частини спецназу потребували поповнення. І коли Микола Сидорук почув про це, написав рапорт (четвертий!).
Двогодинний переліт з Кушки до Шинданту аж ніяк не переконував, що вони вже не тільки в другій країні, але й у зовсім іншому столітті (за афганським літочисленням йшов 1367 рік), з його законами, звичаями. Серед іншого народу, який сприймав присутність озброєного чужинця, як відсутність повітря. І ранкове небо, як над Чирчиком, і гори ніби схожі. А от війська...
Після навчальної частини «різав» око повсюдний відступ від форми одягу. До пояса голий офіцер в шортах, накинувши на голе тіло портупею і сховавши голову від палючого сонця під далеко не статутною панамою, нагадував їхні прізвища. Показав, де покласти свої речі перед їдальнею. Побачивши, що хлопці хочуть залишати амуніцію без нагляду, заспокоїв: «Не бійтеся, у нас не крадуть. Тут — не Союз».
Що то був не Союз, вони побачили за кількадесят кілометрів від Шинданта: поряд з дорогою горіла розбита «духами» колона, чулися далекі вибухи, постріли. Микола миттєво споглянув кузов автомобіля, вибираючи місце, де б залягти. І тільки тоді побачив, що пофарбовані захисною фарбою дошки в багатьох місцях були пробиті кулями і нагадували решето. Позиція, подумав, не з кращих. Але пронесло. До частини добралися без пригод.
Перше бойове «хрещення»? Про нього Микола нічого не може сказати. Бо вночі після тієї подорожі спав, як убитий. І, чесно кажучи, проспав артилерійський наліт на їхній полк. Про це дізнався вже вранці наступного дня.
Того ж дня він знав, що найближче афганське місто Лашкаргах знаходиться за десять кілометрів, а пакистанський кордон — за п'ять. Воювати доведеться у складі пошуково-засадних груп, які регулярно ходять «на війну». «Війною» ж називали бойові виходи тривалістю 10, 15 і 30 днів. Мета — затримання караванів, котрі доставляли зброю і наркотики З нашим однобічним уявленням про караван — колону верблюдів з провідником попереду (хоча й такі каравани були — довелося розлучитися: були каравани, де роль «тяглової сили» виконували мускулисті афганці, інші складалися з мотоциклістів, а нерідко доводилося зупиняти колони автомобілів: Тойоти, Доджі, Форди.
Довго в частині відсиджуватися не довелося. За кілька днів вирушив на свою першу «війну». Аж там тільки усвідомив, навіщо їх так посилено готували в навчальній частині. Сотню кілометрів групу везли автомашиною, ще сто — пройшли пішки. А нести кожному довелося небагато-немало: десять літрів води, до тридцяти кілограмів сухого пайку, два боєкомплекти (1700 патронів) — п'ятдесят кілограмів. Та ще автомат, гранати. Та ще додати сюди понад 50 градусів спеки, якою щедра була пустеля Оригістан (в перекладі — пустеля смерті), що у провінції Гільмент.
Перша «війна» пройшла спокійно. Зайняли позицію у вказаному місці, відчергували. По дорозі знешкодили декілька мін, встановлених «духами». Весь її результат на унікальному фотознімку: обклавшись круглими мінами, із снарядом на колінах, Микола спокійно прикурює сигарету. Того разу на їхній «тропі» небажаних гостей не було.
Після повернення Микола роздивився, що й казарм у нашому розумінні там не було — кожен собі приладновував житло самостійно: звели сякі-такі стіни, накинули зверху маскувальну сітку, «умеблювали» трофейними речами. Згодом, коли він став старшиною, то навіть посадив декілька деревець (високими ті деревця не росли), посіяв декілька квадратних метрів трави, приладнавши для поливу чотиристалітрову бочку і, таким чином, став власником невеличкого «оазису».
Друга «війна» показала, що й другий «млинець гливким» може бути. Напоролися на «царандой» — військове формування Республіки Афганістан. Було темно, афганці розпочали обстріл. Микола помітив бетонну напувалку для верблюдів і заліг в ній. Спробував підняти голову – черга. На сигнали союзники не звертали уваги (правду кажучи, подібні речі «розбиралися» вже по закінченні бою). І тільки після того, як наші намертво притиснули їх вогнем великокаліберного кулемета, впізнали — таки «шураві». .
Афган — сувора школа. Екзаменатор — бій. Оцінка за двобальною системою: живий ти, або живий противник. Їх готували до цього. Приміром, не кожен належним чином скористається штик-ножем спецназівця: в рукоятці — два заряди для безшумної стрільби, два леза, що летять на кількадесят метрів. Микола вмів миттєво реагувати на найменші зміни в ситуації, міг стріляти влучно на звук. Однак потрібно було вчитися. Вчився у «дембелів», котрі побували в бувальцях. Вчився під час «війн!»: в обідню пору розігріють солдати консерви лінзами, їдять і діляться досвідом: хто що бачив, яку тактику «духів» запримітив. Все це, між іншим, занотовувалося в записники, а потім використовувалося в дії.
Іноді бойові виходи мінялися бойовими вильотами на вертольотах. На ці операції води та їжі брали значно менше, а боєприпасів — побільше. Оце і вся різниця — ступінь ризику від транспортних засобів не залежав. Отож і летять два вертольоти над сопками і мандехами (долинами), помітивши караван, дають ракетою знак зупинитися. Один вертольот приземляється, група проводить доогляд. Друга машина прикриває ці дії. Для Миколи Сидорука бойові вильоти були звичним ділом: 75 разів вирушав він на гвинтокрилих машинах на бойове патрулювання.
На рахунку у Миколи Сидорука – 40 стрибків з парашутом. Два з них - в Афгані. Там стрибали рідко, бо для «духів» така мішень була зручною. Отож десантувалися в критичних ситуаціях.
- І ще в деяких, — розповідає Микола.
В яких, не говорить. Що ж, і через десятки років певні таємниці спецназу продовжують лишатися таємницями. Але видно, іноземні «радники» духів недарма називали десантників-спецназівців абревіатурою СФГДР (спеціальні формування груп диверсантів-розвідників). Звідкіля ж були ті радники?
Микола розповідає про групи «Чорні лелеки» — спецназ душманів. Якщо наш спецназ повинен був затримувати каравани зі зброєю і наркотиками, то їхній ставив за мету провести їх. Двічі пересікалася їхні дороги в безкрайній пустелі. І кожного разу доводилося битися врукопашну. Одну групу «Чорних лелек» очолював німецький інструктор. А було їх до сорока чоловік (в складі нашої групи стабільно був 21 солдат).
—І чий спецназ виявився сильнішим? — запитую у Сидорука.
— Виходячи з того, що я розповідаю про німецького інструктора, то наш.
Про результати бою з іншою групою, котру очолював англійський інструктор, я вже не питав.
Небезпека служби десантників-спецназівців була повсякденною, до неї звикали. Але були особливі моменти, коли вона набагато зростала. Микола Сидорук згадує операції у складі груп одноразового використання «Гої». Відростивши бороди, перевдягнувшись у мусульманський одяг, спецназівці проводили глибинну розвідку. Достатньою мірою володіючи мовами Афганістану (фарсі, пуштунською і дар'янською), вступали в контакти з населенням, збирали відомості про «духів», про їхні укріплення, озброєння. Отож і мови треба було вивчити, і психологом бути: визначити з ким можна спілкуватися, а хто й тебе може використати як джерело інформації. Як правило, такі операції проводилися перед масштабними бойовими діями. Давалося на це десять днів. Вибиратися — тільки своїми силами, бо пошук подібних груп не передбачався. Три рейди здійснив Микола Сидорук.
А в перервах між «війнами» їздили до міста. Купували подарунки до днів народження. В одну з таких поїздок познайомився з сином Президента Республіки Афганістан Наджибулли - Валі. Валі розумів російську, і коли наші солдати виявили, що в них закінчився бензин, а до комендантської години залишалося небагато часу, то він злив пальне зі сдоєї Хонди і віддав «шураві». Просто віддав, по-людськи: не за гроші, не з почуття обов'язку, без загравання і розрахунків. Микола подружився з Валі, «охрестив» його для зручності «Валерою» (що було прийнято), бував у нього дома. Зовні палац сина Президента здавався звичайним глиняним дувалом. Але під землею було вісім кімнат. І яких кімнат! Крім Хонди, Валера мав Тойоту. Приїжджав у частину. Чесність, безкорисливість, порядність - ось що було в основі дружби юнака з України і молодого жителя провінції Гільмент. Дружба та закінчилася з виводом радянських частин з Афганістану. Валера провів свого друга, попрощались по-чоловічому небагатослівно. І лишилася пам'ять. Хороша пам'ять.
Про свої бойові будні старший сержант Микола Сидорук розповідає охоче. А от про свою участь (як і всі «афганці») у тій чи іншій операції мовчить. Згадуючи, що їх нагороджували знаком ЦК ВЛКСМ «Воїнська доблесть» («за мужність і героїзм, виявлені під час виконання інтернаціонального обов'язку»), зауважує, що саме перед тим в бронетранспортері згорів його комсомольський білет. Як? Чому? Що трапилося? У відповідь лаконічна розповідь про підбитий гранатометом бронетранспортер (відчуття, ніби сидиш у консервній банці, а по ній трахнули величезним дрючком), про підтримку товаришів-спецназівців, про допомогу «бабочок» — вертольотів.
Двічі діставав поранення: дві кулі прошили ногу, одну вийняли зі спини. Показує осколки від шрифного снаряда іноземного виробництва. Кільканадцять штук — сувенір. Але два з них вийшли з ноги через півроку після звільнення в запас.
Було бойове побратимство. Це коли першим вистрибуєш з перевантаженого вертольота, що не може підійнятися. Разом з Миколою вистрибнув Володя (Микола зве його Вовчиком) Паріпа. Ховаючись за піднятою вертольотом пилюкою, залягають в ямі, накриваються маскувальною сіткою. А коли стемніло, по компасу виходять у визначений район, де їх забирає «бабочка». Такі ситуації у спецназі виникали нерідко —подвигом вони не вважалися, геройством також. Разом з Вовчиком Паріпою (він прикривав вогнем) виносив з поля бою пораненого старшого лейтенанта Альбіцького. Напоролись на банду душманів чисельністю чоловік вісімдесят. Виникла перестрілка. Щоб розбити вчетверо переважаючого ворога, десантники мусили оперативно від'їхати на машині, зайняти вигідні позиції. Не було коли чекати пораненого. Інакше загинули б усі. За той бій Микола Сидорук був нагороджений медаллю «За відвагу». Вручали вже її тут, в Теофіполі, у райвійськкоматі, де колись писав рапорти-прохання про відправлення його в Афган.
Микола береже військову форму. На зеленому кітелі — старшинські погони, аксельбант, вищезгадані нагороди «За самовіддану ратну працю в Червонопрапорному військовому окрузі». А медаль «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу» вручав в Афгані особисто Наджібулла - батько його друга Валі-Валери.
Півроку після демобілізації Микола Сидорук не міг перелаштуватися на «мирний розклад»: спав чутко, коли в квартиру заходив хтось незнайомий чи навіть батьки, — зривався з ліжка. Мирні звуки сприймалися, як сигнал тривоги. Не міг змиритися, що Афган з його суворою школою, гострими відчуттями небезпеки, простотою розкладу сил залишився в минулому. Бо якби не вивели звідти військ, то служив би, напевне, понадстроково.
Але повернемося до «тропи». Так називали вони відрізок між певними точками на карті. А в ширшому значенні — проїжджий шлях між сипучими пісками. Виявляється, не вся пустеля є придатною для пересування, а там, де це можливо, і схрещувалися інтереси спецназівців і «духів». І не один раз…

Віктор ЧУПРИНА,
журналіст.
(передрук з газети «Життя Теофіпольщини» № 56; 12. 07. 1995 р.).

P.S. Читаєш-перечитуєш хвилюючотривожну розповідь журналіста Віктора Чуприни і уявляєш співрозмовника – Миколу Сидорука з його неспокійним, непосидючим та доброзичливим характером. І мимоволі й собі кортить запитати в цікавого співбесідника, аби дізнатися ще щось про «шураві» чи «духів». Та це залишиться тільки в думках, бо весною 2018 року Микола Йосипович Сидорук у п’ятдесятирічному віці відійшов у потойбічні світи, залишивши вдовою дружину Оксану Зіновіївну, та напівсиротами (хоча вже й дорослих) сина Максима і дочку Маргариту. Прикро, що не пізнають ласки щирого дідуся й онуки. Та натомість залишиться у родини та усіх тих, хто знав цього доброго й мужнього чоловіка, світла, вічна пам’ять про нього. То ж нехай і свята земля буде йому легким пухом.