13 листопада, у день Десантно-штурмових військ, президент України Володимир Зеленський вручив державну нагороду - медаль «Захиснику Вітчизни» - сержанту медичної роти 68-ої окремої аеромобільної бригади імені Олекси Довбуша ДШВ Збройних Сил України Галині Вознюк-Пожалюк з Теофіполя. За особисту мужність, врятовані життя та безперервну евакуацію поранених на найгарячіших ділянках фронту. Адже бойова медикиня витягує побратимів із пекла – спочатку на Запоріжжі, потім на Донеччині та Сумщині.
Галину Петрівну у Теофіпольській громаді всі добре знають. Тут пройшло все її життя. Народилася та виросла у Турівці, закінчила Турівську восьмирічну школу, Чемеровецьке медичне училище. 36 років пропрацювала анастезійною медсестрою у хірургічному відділенні Теофіпольської лікарні. Заслужила повагу та визнання за свої вмілі руки та добре, співчутливе серце. З чоловіком Віктором виростили трьох донечок – Яну, Діану та Інну, розумних, наполегливих, привчили їх до самостійності.
Тож 14 лютого 2023-ого року зі спокійною душею пішла до 8-ого відділу Хмельницького РТЦК та СП, добровільно вступила на службу у Збройні Сили України. Не могла вчинити інакше. Після навчального центру одразу потрапила на «гарячий» Оріхівський напрямок у Запорізькій області. З квітня 2024-ого був Авдіївський напрямок, а до лютого 2026-ого була на Покровському. Далі і дотепер - на Сумщині.
В медичній роті сержант Галина Вознюк-Пожалюк перебуває з 26-ого серпня 2025-ого року. Що конкретно робить разом зі своїми колегами: на стабілізаційному пункті (це кілометрів 8-10 від лінії зіткнення) приймають поранених бійців, яких їм доставляють з позицій бойові медики з побратимами. Тут вони надають їм кваліфіковану медичну допомогу та організовують евакуацію поранених у більш спокійну зону, за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Тож для неї найголовнішим є життя бійців, яких треба довезти живими по поганих дорогах, часто просто по бездоріжжю, врятувати, аби їх далі доставили до госпіталів. Хоч і там немає безпечного місця, скрізь прильоти, зграями літають дрони. На її рахунку вже багато врятованих життів, але вона цим ніколи не хвалиться. Бо війна – це страшне пекло, це смерть, каліцтво, пекучий біль втрат.
- Те, що мене нагородили до Дня десантно-штурмових військ, - сказала нам Галина Петрівна по телефону, - для мене було повною несподіванкою. Бо я просто роблю свою роботу, як і всі мої побратими та посестри з нашої медичної роти. Але дякую моїм командирам, дякую президенту за таку високу оцінку. Я вже четвертий рік на війні, найбільше, чого я хочу, аби вона якнайшвидше закінчилася, аби припинилося винищення української нації. Мрію про мирне життя, як повернуся до моєї сім’ї, дочекаюсь онуків, і хоч трохи зможу подорожувати світом. І, головне, щоб жили ми всі у вільній, справедливій державі, і щоб ніколи майбутні покоління українців не знали, що таке війна.
Галина Тебенько