18 серпня у рідній Лисогірці поховали старшого солдата, старшого сапера 36-ої окремої механізованої бригади Миколу Степановича Колесника. Загинув 29 червня 2924-ого року поблизу села Водяне Волноваського району Донецької області.
Народився Микола 19 грудня 1990 року у селі Лисогірка. Виростили його бабуся та батько, бо мама покинула, як було йому три роки. Та виріс він добрим, людяним та справедливим. В 17 років він залишився круглим сиротою, бо померли і бабуся, і батько. Опікувалася ним тьотя Маруся з Теофіполя, з селища цукрового заводу. Закінчив Ланівецьке професійно-технічне училище, працював у філії «Рідний край». Був учасником АТО, тримав оборону країни у Луганській області. У вересні 2019-ого повернувся, у жовтні одружився з вдовою Тетяною Боринською з Ланівець, яку знав з юності. Переїхала до нього в село зі своїми дітьми Анастасією, Іллєю та Дмитриком, невдовзі у них народився синочок Валентин. Були дуже щасливими, Микола став люблячим батьком для дітей дружини.
Та страшна війна перекреслила, зруйнувала їхнє мирне життя. 9 червня 2022 року Миколу мобілізували. Не ховався, нічого не придумував, а пішов захищати Вітчизну, українську землю, свою родину. Виконував бойові завдання на Сумщині, Харківщині та Донеччині. Тетяна з дітьми молилася за нього, чекала звісток. Яка була радість, коли він кілька разів приїздив у короткочасну відпустку!
30 червня 2024 року Тетяні зателефонував його командир, повідомив, що Микола загинув, обгоріло все тіло, побратими бачили. Просили хлопці, щоб забрати тіло, але вдалося забрати лише шматок ноги. Більше на те місце, у Водяне, не можна було добратися, там вже були росіяни. Вона звернулася до поліції у Теофіполі із заявою, щоб оголосити його в розшук, як безвісти зниклого. Довго чомусь ту заяву не приймали, аж поки вона не прийшла до них з адвокатом та двоюрідною сестрою чоловіка. Заяву прийняли, у Валентина взяли зразки ДНК. Аж тоді слідчий у Волновасі порушив кримінальну справу. Дуже довго робили три експертизи ДНК, аж 29 січня 2026 року набуло чинності рішення Теофіпольського районного суду про те, що Микола Степанович Колесник визнаний загиблим. Але його рештки для поховання не передали. Нібито вже тепер рештки не передаються.
Що пережила дружина з дітьми за цей час, важко передати словами. То він два роки був на війні, захищав Україну, поклав свою голову, своє молоде життя, і що, він розчинився? То що то за така держава, справедливості добитися не можна! Найбільше ж Тетяна хотіла, щоб її чоловік повернувся додому живим та здоровим, яким пішов!
Тоді її адвокат звернувся до суду з клопотанням про видачу їй рештків тіла для поховання. А слідчий призначив повторну експертизу ДНК та проведення допиту свідків – бійців, які бачили (в живих залишилося лише двоє), і двох бійців, які забрали останки. Бо треба встановити, чи міг він вижити при таких пораненнях.
І от нарешті її ходіння по муках закінчилися і відбулося поховання – мужнього захисника Вітчизни, справжнього Героя, прекрасного чоловіка, люблячого батька, гідного громадянина України. Та біль і образа залишилися.
Теофіпольщина зустрічала траурний кортеж з домовиною Миколи Колесника «живими коридорами», на колінах, квітами та щирими сльозами. Прощання з сім’єю у рідній домівці, безмежне горе, печаль та скорбота… Чин похорону за загиблим захисником відслужили священники Православної Церкви України в місцевому храмі. Поховали Героя на сільському кладовищі з військовими почестями. Він їх заслужив.
Вічна пам’ять та слава загиблому захиснику Вітчизни Миколі Колеснику!
А.Джус