Ірина гралася з маленьким Дімкою на долівці в хаті.

Дочка Таня поралася на кухні, як раптом щось ніби десь зовсім поруч ,ось тут обірвалось, лопнуло, стрельнуло. Оце щось пронизало холодом тіло,тривогою - душу,кольнуло біля серця.

Іра заклякла. Маленький Діма злякано подивився на бабусю і пригорнувся до її грудей. Стривожена вибігла з кухні Таня. Все ніби завмерло, зупинилось. Оглянули всі закутки в хаті, все було на місці.

Тоді мама Ірина миттєво майнула думкою туди, далеко, де пекло, смерть, кров. Там її син. Вже давно .Ще з АТО.

Серцем відчула, щось сталось! Рука вхопила телефон і обвисла. Чи можна? Хто зна де він і що з ним!?

Пекельне чекання. Подзвонить уже сам. Цей чудо-витвір людини - телефон, обпікав долоню, обнадіював думки.

Цих пів-дня минали сірою вічністю. І такий найєдиніший, найрідніший ,наймиліший у світі голос:

       - Мамо ,все добре. Я живий, здоровий.

І ніби хто відро тепленької, літньої водички потихенько лляв на голову мамі. Вся тривога, біль сходили хвилею до ніг, до пальців на землю. І ще сковано 

   - Сину ти щось не доказуєш.

      - А ти, як знаєш ?

       - Знаю ,бо відчуваю.То що сталось?

       - Повертались із завдання. Вистрелило колесо. Але, мамо, успішно повернутись це також завдання. І ми справились. Відвезли і привезли все, як має бути.

Все добре, мамо, не плач. Я скоро приїду. Готуй свої голубці,  я їх дуже люблю. А тебе - ще більше. Обіймаю всіх.

Галина Журба, село Новоставці